Ще до закінчення своєї музичної освіти Володимир Цісик у 1935 році став працювати у Львівському симфонічному оркестрі. Після віолончеліста Петра Пшенички був також одним з перших українців, що стали членами симфонічного оркестру у Львові, потім концертмейстером оперного оркестру та згодом — його інспектором.
1935 рік. Ювілейна тисячна вистава «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського у Великому театрі у Львові. Постановку здійснював видатний та відомий тогочасний диригент Антін Рудницький. Вистава готувалась з ініціативи Товариства письменників та журналістів, головою якого на той час був Василь Стефаник. Це була велика подія, яка підіймала, як казав Станіслав Людкевич, українців на дусі, бо відбувалась вона в той час, коли скаженів польський шовінізм, впроваджуючи фашистський спосіб утихомирення українців — пацифікацію (опісля щось подібне повторять німецькі нацисти). Вистава втілювала надію про той час, коли прийде українська державність, про яку всі мріяли. Фінансував виставу Яків-Броніслав Овчарський (відомий львівський лікар, один з тих, хто безкоштовно працював у шпиталі «Захист для Українських січових стрільців» і був там лікарем Івана Франка). Під час оркестрових проб цієї вистави Антін Рудницький звернув увагу на Володимира Цісика, на його гру, поведінку та деталі, які кожний досвідчений диригент зауважує в кожного оркестранта. «Я, — писав А. Рудницький, — запросив його і трьох інших, так само молодих інструменталістів — Суменного, Согора і Бережницького, щоб відбули цілу поїздку «Запорожця», часто граючи цілу цю оперу сольовим концертом, зі мною самим при фортепіяні. Тоді я й пізнав, як поважно, точно й солідно В. Цісик ставився до своєї праці, і внаслідок того, як помічним він став мені у цій поїздці: цих справді історичних вистав, рідкісних й високомистецьких як з огляду на нову музичну редакцію «Запорожця» (зладжену Станіславом Людкевичем і мною), так і на прізвища і мистецький рівень усіх виконавців, найкращих українських оперових зірок (Марія Сокіл в ролі Одарки, Іван Романовський — Карась, Ольга Лепкова — Оксана, Михайло Голинський — Андрій, Михайло Мартіні-Маслюк — Султан)».
Після Львову виставу було показано у Станіславі, Стрию, Золочеві та Тернополі.
1936 року Володимир Цісик, незважаючи на несхвальне ставлення польської влади, бере участь і в Шевченківському святі у Стрию.
У 1938 році у Львові Володимир Цісик заснував український квартет, у якому був першою скрипкою, другою був Роман Согор, на альті грав Богдан Задорожний, а на віолончелі — Орест Березовський. Квартет виконував класичні інструментальні твори, активно пропагував українську інструментальну музику, брав у свій репертуар щойно написані твори і здобув чималу популярність серед слухачів. Його виступи швидко помітила преса, де з’явилось чимало позитивних рецензій. Окрім того Володимир Цісик давав сольні концерти. 23 березня 1939 року в Малому залі Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка відбувся сольний концерт В. Цісика (концертмейстер Нестор Нижанківський). В журналі «Українська Музика» (за 1939 рік) рецензію на сольний концерт Цісика помістив В. Барвінський, який підкреслив переконливу інтерпретацію скрипалем творів Шоссона, де Фальї та Мусоргського. 3 червня 1939 року Цісик виступив із речиталем у Коломиї, повторивши програму львівського концерту. Величезна працездатність, постійне прагнення до фахового вдосконалення і фанатична відданість музиці, притаманні Володимиру Цісику й раніше, стають визначальними рисами його творчої постаті. Це не переставало дивувати і захоплювати його колег. Недарма через багато років, у одній із статей пам’яті митця прозвучать слова: «Володимир Цісик був рідким прикладом музики-професіоналіста, який ціле своє життя наполегливою, безнастанною працею стремів до свого ідеалу: стати кращим скрипалем, кращим музикою, свідомий цих майже недосяжних обріїв, до яких прямує кожний професійний музика і які кожний з них хотів би осягнути».