8 липня 1923 року в Празі у молодого подружжя Софії-Ірени та Івана Кандяка народилася Іванна. Донька ощасливила матір своїм народженням на самого Івана Купала, вибравши таким чином собі ім’я, яке на все життя стало її найбільшим оберегом, підкреслювало її міцний та одночасно лагідний характер. У родині Іванку пестливо називатимуть Ася (від Івася). Проте народження доньки не принесло бажаного порозуміння з чоловіком. Вона повертається до Львова з дипломом, який дозволяє викладати у гімназіях фізику та хімію, винаймає окреме помешкання і вирішує виховувати доньку сама. Чоловік, Іван Кандяк, полишився у Празі, так і не ставши справжнім татком для Іванни.
Рідного батька їй замінить вчитель — колега Василь Лев, з яким мати познайомилася, викладаючи у Академічній гімназії. Майже 10 років вони чекали на церковне розлучення, яке, врешті, отримали у 1939 році. Коли Іванна, як кажуть у Галичині, була вже панянкою, маючи 17 років та навчаючись в Академічній гімназії (потім середня школа № 1), у родині Софії-Ірени та Василя Лева народився первісток — син Володимир. Родина Василя Лева замешкала у будинку на вулиці Пінінськєго, 8 (зараз Глибока). Помешкання на другому поверсі було маленьким — кімната та кухня. У помешканні вчительської родини всюди — повно книжок. Його також прикрашав тканий килимок з фантастичними птахами та квітами, над ним образ Матері Божої в українському одязі, на столі — кактус, який час від часу зацвітав, і того цвіту чекали всі члени родини з нетерпінням.
Ці роки для родини, як і для сотень тисяч українців Галичини, були досить складними. Режими змінюють режими. Польський змінює радянський, радянський змінює нацистський, який знову змінює радянський. Але для українців вони були ворожими, що несли смертельну небезпеку. Тому 1944 року родина Василя Лева (дружина Софія, донька Іванна-Ася, чотирирічний син Володимир), що вже пережила один раз радянську владу, вирішує полишити рідний край. Разом з відступаючими військами Вермахту, вона вирушає на Захід.
Вони познайомились, мабуть, ще у Львові. Юна учениця та молодий талановитий скрипаль. Нова зустріч їм випала уже у знаменитій відпочинковій місцевості Криниці. 31 — річний Володимир Цісик та 21-річна Іванна-Ася Лев вирішують побратися та навіки пов’язати свою долю. Уже через рік, 18 серпня 1945 року, у місті Байройт, що на території землі Баварія, у таборі для переміщених осіб, у них народжується їхній первісток — донька, яка при хрещенні в табірній церкві дістала ім’я Марія. Її назвали так на честь бабусі Марії Цісик...
Іванна-Ася Лев, уже Цісик, стала справжнім «ангелом-хоронителем» їхньої родини, джерелом його творчого натхнення. Вона створить всі умови для подальшого розвитку таланту свого чоловіка та їхніх дітей.
У червні 1948 р. у США було прийнято закон, що дещо пом’якшив умови для емігрантів. Закон передбачав дозвіл на в’їзд до країни осіб, які мали спонсорів та отримували запрошень на в’їзд. Організацією переїзду до США займалися неурядові організації. У результаті активної діяльності останніх, спрямованої на надання всебічної допомоги українцям у Західній Європі, щонайменше 47 тис. біженцям і переміщеним особам українського походження вдалося потрапити до США та Канади.
1949 рік. Уряд США дозволяє емігрантам переїзд до країни, навіть якщо вони не мають роботи. Єдиною вимогою було запрошення від когось, хто живе у США. Такою родиною стала сім’я педагога та літературознавця Миколи Кокольського. Родини Володимира Цісика та Василя Лева назавжди полишають Європу і разом з нею свою Батьківщину — неньку Україну. Родина перебирається до зруйнованого війною Мюнхена, відтак до Бременгавену, де оформлялись відповідні документи для поїздки та провадився лікарський огляд. Виїздити родинам припадало по черзі у травні 1949 року. На велике щастя, Іванні та Володимиру Цісикам їхати до США випало разом. Подорож тривала одинадцять днів. Чоловіки мали каюти на нижніх поверхах, а жінки — на верхніх. Шість днів був сильний шторм. Вітчим Іванни, професор Лев, рятувався у бібліотеці корабля. Всі мужньо терпіли. Чоловік Іванни, Володимир, на знак подяки влаштував для моряків прощальний концерт, перед яким виголосив подячне слово, чим дуже зворушив капітана корабля. До американської землі прибули рано-вранці 28 травня 1949 року. Стояли на палубі всі. Від найменшого до найбільшого. Мовчали. Як перед внесенням святих дарів на Службі Божій у Рідному краї. Це порівняння прийшло до них опісля, коли згадували, як повільно з туману вирисовувалась постать Свободи, осяяна променями сонця. Сходило якраз. Воно поволі виростало великою кулею над водою, а потім в одну мить відірвалось від неї і ніби втікало різко вгору. І статую Свободи, і схід сонця над морем всі бачили вперше. Перші два тижні мешкали у Кокольських, згодом переїхали у власний будинок у Квінзі, де, як подарунок долі, з’являється їхня Квіточка.