Квітка кохання

І щось із нею говорить,
Бо забувається все горе,
Коли до мене прибіжить.
14.6.1976 р.

КОЛИ ДИВЛЮСЬ НА ОРДЕНИ
Коли дивлюсь на ордени
Й на ті зірки, на ті медалі,
Що носять доблесні сини,
Я б їх гонив, як псів, щодалі.
Й мені їм хочеться сказать,
Що ви – розбійники завидні,
Ваші зірки – то мозолі,
А ордени – то наші злидні.
Тому й блищать вони слізьми,
Тому вони такі пекучі,
Немов кроваві мозолі
І до крові протерті пучки.
То де ж ваш сором, скромність де?
Де те святе, чому нас вчили?
Невже не чуєш, як гуде
Народ, з якого тягнеш жили.
16.6.1976 р.

ЩОБ СМІЯВСЯ ГАЙ
Щоб була любов між нами
І завжди веселий гай,
Ти наповни гай піснями
Й разом з іншими співай!
18.11.1988 р.

ЧОРНОБИЛЬ
Ой, не війте, вітри, ви із України,
Де одні нещастя, де одні руїни,
Де в страшенних муках, в писаночках-хатах
Помирає наша Україна-мати.
Щоб того не бачить і того не чути
Як на Україні в нас реве ревучий,
Щоб того не бачити і того не чути,
Як притихли гори і Дніпровські кручі.
Як по Україні стогін покотився
І в безмежне горе він перетворився.
Де пройшовсь не турок і не орди хана
Дикого Чингіса, злого Тамерлана,
А пройшлись, мов орди, хлопці-комуністи,
Що тепер вкраїнцям ні пройти, ні сісти.
Землю всю загадили, заразили ліс,
Й все, що було зроблене, мов козі під хвіст.
Й нікому жалітися, Боже борони...
Він же наший розум, що ж без нього ми?
Бо якщо не стане в шкіряних пальто,
Хто ж тоді повчатиме всіх нас тоді, хто?
Чи може я не так все розумію,
Чи може я від злості озвірів,
Що вже, пробачте, й на своїх кидаюсь,
Стрічаючи замучених братів?
Яких де хочте, можете зустріти,
Але не там, де виросли вони.
Що з торбами тиняються по світу
Землі моєї доблесні сини.
Можливо, щось не так я розумію
Чи заблудивсь у власних помилках,
Але ж, скажіть, шановні добродії,
Нащо ж тоді макітра на плечах?
14.11.1988 р.

ЯКЩО НЕМА ГРОШЕЙ
Хоч й не в грошах все наше щастя,
Проте без грошей ти – ніхто,
Навіть на вас не гляне й цуцик,
Як не даси йому кісток.
2.2.1986 р.

ТИ НЕ ПРИЇХАЛА
Ти не приїхала, міледі,
Можливо це й переживу
Й любов’ю, що із нетерпіння,
Десяток віршів напишу.
Хай всі зі мною посумують,
Трохи пожуряться нехай,
І через поле над рікою
Нехай підуть в зелений гай.
Туди, де грім і блискавиці,
Де вітри з хмарами живуть,
Туди, де феї із столиці
Мене до себе в гості ждуть.
8.6. 1976 р.

ЛЮБОВ, ЯК ДЕНЬ
Любов, як день: ось ясний, Сонце,
А ось, дивись, пішли дощі,
І злива ніжності рікою
Прорвалась вогнищем з душі.
Дощем гарячих поцілунків
Всю ніч із зрілих блискавиць,
Аж поки будеш порятунку
З тих голубих прохать криниць.
Які завжди про тебе мріють,
Або завжди про це мовчать,
Або вже так вогнем зігріють,
Що будеш все життя кричать.
8.6.1976 р.

ПОЛЕ ВОЛОШКОВЕ
Твоя краса – то диво волошкове,
Твоя краса – то вічна в небі синь,
Бо ти для мене – то найкраще слово
В якому все: і біль, і запах динь.
Твоя краса – то весняні потоки,
Твоя краса – то радощі земні,
І я не знаю, що б робив всі роки,
Якби в житті не стрілась ти мені?
4.1.1989 р.

ЧОРНОБИЛЬ
Хтось садив огірки на долівку,
А сусід, що стояв у плащі,
Їм порадив сховать все під плівку
Від кислотних й родонних дощів.
Над Майданом гриміли овації,
А під оплески сонних трибун
Над землею пливла радіація,
Ніби злючий шулічий табун.
А в цей час скрізь лунали овації,
Переходячи в грізне: «Ура»!
А в цей час помирала в нас нація
І втікав хто куди із двора.
А в цей час над Чорнобилем хмарище,
Задихалися діти й земля,
А в цей час, мов щурі від пожарища,
Розліталась бридка мошкара.
Бігли слуги народні, їх діти
В протигазах, у танках, хто як,
Утікали сини Афродіти,
Бо й над ними завис отой страх.
Бігли всі, хто хоч трохи мав розуму,