– Не плекай собі надмірних ілюзій, – попередив її Варґас.
– Ти мені вже це казав.
– Це найкраща порада, яку тільки можна дати в цьому житті. Шкода лише, що ніхто до неї не дослухається.
– Які в тебе сумні думки, Варґасе.
Поліціянт подивився на неї, і Алісія побачила в його очах, що він говорить серйозно. Дівчина стерла усмішку зі своїх губ і, не замислюючись над тим, що робить, піднялася навшпиньки й поцілувала Варґаса в щоку. Це був невинний дружній поцілунок, поцілунок, який не чекає нічого, а просить іще менше.
– Ніколи більше не роби цього, – промовив Варґас, рушаючи вперед.
Алісія помітила, що повія, яка стояла в під’їзді, досі спостерігала за ними й бачила всю сцену. Вони коротко переглянулися, і досвідчена жінка, гірко посміхнувшись, лише сумовито похитала головою.
17
Після обіду небо затягло низькими хмарами, крізь які просвічував зеленавий сонячний диск. Раваль у такому освітленні здавався якимось селищем, зануреним під болотяні води. Алісія з Варґасом попрямували вулицею Оспіталь до Ла-Рамбли, і, щойно дісталися туди, дівчина повела поліціянта поміж натовпу, що плинув у напрямку до Королівської площі.
– Куди ми йдемо? – запитав Варґас.
– Шукати збільшувальне скло, яке ти хотів.
Вони перетнули Королівську площу й попрямували переходом, що повів їх попід арками довкола майдану. Там Алісія зупинилася перед вітриною крамниці, всередині якої, неначе в невеличких джунглях, невиразно маячіли постаті завмерлих у лютому вищирі диких тварин, що дивилися у вічність скляними очима. Варґас звів очі й глянув на вивіску над входом і нижче, на літери, вигравірувані на скляних дверях:
– І що це таке?
– Люди називають цей заклад «Музеєм тварин», але насправді це майстерня таксидерміста.
Коли вони зайшли до крамниці, Варґас дістав змогу оцінити різноманітність зібраної там колекції опудал. Птахи, тигри, вовки, мавпи та всілякі інші екзотичні тварини населяли цей імпровізований музей природничих наук, відвідини якого принесли б немало втіхи – чи, може, кошмарних снів – не одному досліднику екзотичної фауни п’яти континентів. Варґас проходив повз опудала тварин, виставлені під склом, захоплюючись майстерністю, з якою їх було витворено.
– Бачу, гикавка тобі відразу пройшла, – зауважила Алісія.
Вони почули позаду кроки й, обернувшись, побачили худу, як олівець, сеньйориту, що дивилася на них, зціпивши долоні на грудях. Варґасові спало на думку, що жінка скидається на самицю богомола.
– Доброго дня! Що я можу вам запропонувати?
– Добрий день! Я хотіла би поговорити з Матіасом, якщо можна, – відказала Алісія.
Богомолиця подвоїла дозу підозріливості у своєму погляді.
– Із якого приводу?
– Із приводу консультації з технічних питань.
– А можу я поцікавитися, хто запитує?
– Алісія Ґріс.
Богомолиця ще раз ретельно оглянула дівчину й, несхвально закопиливши губи, неспішно попрямувала до підсобного приміщення.
– Ти відкриваєш мені нову Барселону, страх яку гостинну й привітну, – пробурмотів Варґас. – Може, мені перебратися сюди?
– Тобі бракує опудал у столиці?
– Якби ж то! Там якраз звірі ще які живі. Хто такий цей Матіас? Колишній наречений?
– Радше претендент.
– Важковаговик?
– Ні, перебувається в напівлегкій. Матіас – спеціаліст у своїй галузі. Тут у нього найкращі лупи в місті, а сам він має найгостріші очі.
– А відьма?
– Якщо не помиляюся, її звати Серафіна. Кілька років тому вона була його нареченою. Зараз, мабуть, дружина.
– Котрогось дня він, либонь, виготовить із неї опудало, яке можна буде поставити поруч із левами, щоб нагнати більше жаху на відвідувачів музею…
– Алісіє! – почувся сповнений ейфорії голос Матіаса.
Таксидерміст вийшов до них із теплою усмішкою на вустах. Матіас був миршавим чоловічком із нервовим виразом на обличчі. Вбраний він був у білий халат і мав окуляри з круглими скельцями, за якими його очі здавалися більшими і які надавали йому дещо кумедного вигляду.
– Скільки літ, скільки зим! – Матіас вочевидь був схвильований зустріччю. – Я гадав, ти вже не живеш у Барселоні. Коли ти повернулася?
Серафіна з очима чорними, як смола, і не надто приязним виразом на обличчі стежила за ними, наполовину заховавшись за фіранкою, якою запиналася підсобка.
– Матіасе, це мій колега, дон Хуан Мануель Варґас.
Таксидерміст простягнув руку, тим часом пильно вивчаючи поліціянта.
– Ваша колекція вражає, доне Матіас.
– О, більшість екземплярів залишилися ще від сеньйора Солера, засновника майстерні. Мого навчителя.