– Одну чи дві? – запитав Варґас.
– Дві.
– Ти впевнена?
Поліціянт дав їй дві пігулки й налив склянку води з карафки, що стояла на комоді. Алісія проковтнула ліки й тяжко, уривчасто задихала. Варґас узяв її за руку, чекаючи, доки дівчина заспокоїться. Алісія дивилася на нього почервонілими очима, обличчя її було пооране слізьми.
– Не залишай мене саму, будь ласка.
– Я нікуди не піду.
Алісія спробувала всміхнутися. Варґас вимкнув світло.
– Відпочивай.
Він тримав її за руку в темряві, слухаючи, як дівчина ковтає сльози й тремтить від болю. Лише за півгодини Варґас відчув, що зв’язок Алісії з реальністю послаблюється, і вона поринає у стан поміж маренням і сном. Він чув, хоч і не розумів, слова, які дівчина бурмотіла, аж доки поволі не заснула, чи то пак знепритомніла. Надвечірня сутінь соталася крізь вікно, окреслюючи обличчя Алісії на подушці. На якусь мить Варґасові здалося, що дівчина мертва, і він помацав її пульс. «Цікаво, – подумав він, – чи причина цих сліз – та рана, чи біль її значно глибший?»
Невдовзі втома стала опановувати і його. Варґас подався до вітальні, простягнувся на канапі, заплющив очі й удихнув парфуми Алісії, що стояли в повітрі.
– Ні, я не думаю, що ти погана людина, – пробурмотів він стиха, здивувавши цим сам себе. – Але іноді ти мене лякаєш.
18
Уже було попівночі, коли Варґас розплющив очі й побачив Алісію, загорнуту в ковдру, що сиділа поруч на стільці й пильно видивлялася на нього з темряви.
– Ти схожа на вампіра, – спромігся виговорити Варґас. – Довго ти вже тут сидиш?
– Не дуже.
– Мені треба було попередити, що я хроплю.
– Це неважливо. З тими ліками я не почула б і землетрусу.
Варґас підвівся й протер обличчя.
– Дозволь зауважити, що твоя канапа – старе манаття.
– Я не надто добре знаюся на меблях. Треба буде купити нові подушки. Маєш якісь побажання щодо кольору?
– Бувши тобою, я б замовив чорні з малюнками павуків або черепів.
– Ти вечеряв?
– Обідав, вечеряв і пополуднував на тиждень уперед. Як ти себе почуваєш?
Алісія стенула плечима.
– Мені соромно.
– Тобі немає чого соромитися. А як біль?
– Краще. Набагато краще.
– Чому б тобі не повернутися до ліжка й не поспати ще трохи?
– Треба зателефонувати Леандро.
– О цій порі?
– Леандро не спить.
– До речі, про вампірів…
– Якщо я йому не зателефоную, буде гірше.
– Мені вийти в коридор?
– Ні, – відказала Алісія трохи запізно.
Варґас кивнув.
– Слухай-но, я збігаю до моєї розкішної резиденції на тому боці вулиці, помиюся, перевдягнуся, а потім повернусь, гаразд?
– У цьому немає потреби, Варґасе. Ти й так сьогодні зробив для мене досить. Іди відпочинь трохи, завтра ми матимемо довгий і напружений день. Зустрінемося вранці за сніданком.
Поліціянт поглянув на неї, не надто переконаний. Алісія всміхнулася йому.
– Зі мною все буде гаразд. Обіцяю.
– Револьвер у тебе напохваті?
– Я спатиму з ним, наче зі своїм новим плюшевим ведмедиком.
– У тебе ніколи не було плюшевого ведмедика. Хіба що плюшевий чортик…
Алісія нагородила його однією з тих усмішок, що відчиняють двері й розтоплюють силу волі. Варґас опустив очі.
– Що ж, гаразд. Дзвони тоді князю тіней, щоб повідати йому свої маленькі таємниці, – сказав він, прямуючи до дверей. – І замкнися на ключ.
– Варґасе?
Поліціянт зупинився на порозі.
– Дякую.
– Досить уже дякувати мені за дрібниці.
Алісія трохи зачекала і, коли кроки поліціянта стихли внизу сходів, узяла слухавку. Перш ніж набрати Леандро, глибоко вдихнула й заплющила очі. Номер-люкс не відповідав. Алісія знала, що Леандро має інші номери в готелі «Палас», хоча й ніколи не мала бажання запитувати, для чого вони йому. Вона подзвонила до приймальні. Нічна чергова впізнала її голос, не було навіть потреби казати, кому вона телефонує.
– Одну хвильку, сеньйорито Ґріс. Зараз я вас з’єднаю з сеньйором Монтальво, – промовила телефоністка мелодійним, попри таку пізню годину, голосом.
Алісія почула на лінії однотонний звуковий сигнал, а потім на тому кінці зняли слухавку. Дівчина уявила, як Леандро сидить у темряві в котромусь із номерів готелю, споглядаючи в очікуванні світанку на площу Нептуна внизу й на небо Мадрида, затягнуте чорними хмарами.
– Алісія, – повільно промовив він безбарвним голосом. – Я вже гадав, що ти мені не подзвониш.
– Вибач. У мене був приступ.
– Мені шкода це чути. Зараз краще?
– Просто чудово.
– Варґас із тобою?
– Ні, я сама.
– Із ним немає проблем?
– Ні, жодних.