– Розказуйте, що привело вас до мене, – звернувся до своїх гостей адвокат.
Він усівся на край свого столу й дивився на них із сумішшю цікавості й скептицизму. Бріанс, може, й був небайдужим до безнадійних справ, але дурником він не здавався. Варґас виступив наперед і вказав на Алісію.
– Якщо не заперечуєте, нехай моя дружина сама розповість вам про нашу справу: в нашій родині вона голова.
– Як бажаєте.
– Мені записувати, доне Фернандо? – запропонувала Пурі, що спостерігала за ними з порога.
– Не треба. Іди краще розберися з переїздом. Там заблокували вулицю коробками, і пікап не може під’їхати.
Пурі розчаровано кивнула й пішла виконувати доручення.
– Отже, я вас слухаю… – повернувся до розмови Бріанс, – чи то пак вашу дружину, яка у вашій родині голова…
Дещо глузливий тон адвоката змусив Алісію замислитися, чи Ґуставо Барсело, книгар, із яким вона мала зустріч у «Гуртку верхової їзди», часом не попередив Бріанса про її можливий візит.
– Сеньйоре Бріанс, – почала вона. – Тітка мого чоловіка Хайме нещодавно переставилася й лишила нам у спадок зібрання бібліотечних творів, серед яких є вельми цінні примірники.
– Прийміть мої співчуття. Мабуть, вам потрібна допомога з виконанням заповіту чи…
– Ми звернулися до вас через те, що серед цієї колекції є книжка автора на ім’я Віктор Маташ. Це одна з частин циклу, опублікованого в Барселоні в тридцятих роках.
– «Лабіринт духів», – доказав Бріанс.
– Саме так. Ми дізналися, що ви заступаєте інтереси колекціонера, неабияк зацікавленого в придбанні творів цього автора, і саме тому вирішили…
– Я зрозумів, – урвав її Бріанс, полишаючи край столу, щоби всістися у фотель.
– Можливо, ви були б такі люб’язні сконтактувати нас із вашим клієнтом або ж, якщо хочете, надати нам інформацію, щоб ми самі…
Бріанс кивнув, радше сам собі, ніж у відповідь на пропозиції Алісії.
– На жаль, я цього зробити не можу.
– Перепрошую?
– Я не можу ані надати вам інформацію, ані сконтактувати вас із моїм клієнтом.
Алісія покірливо всміхнулася.
– А можна поцікавитися чому?
– Тому що я його не знаю.
– Вибачте, але я не розумію.
Бріанс відкинувся на спинку фотеля і сплів руки на грудях, потираючи великими пальцями.
– Моє спілкування з цим клієнтом відбувається виключно через листування. Я ніколи з ним не зустрічався й навіть не знаю, як його звати. Як то зазвичай буває з колекціонерами, вони воліють зберігати анонімність.
– Навіть зі своїм власним адвокатом?
Бріанс холодно всміхнувся і стенув плечима.
– Але ж він оплачує ваші послуги, хіба ні? – втрутився Варґас.
– Навіть якщо ви з ним спілкуєтеся тільки за допомогою пошти, принаймні ви мали б знати ім’я та адресу, на яку надсилаєте листи, – припустила Алісія.
– Листування відбувається через поштове відділення, номер якого, певна річ, я не можу вам повідомити з причини конфіденційності. Як не можу надати вам ім’я секретаря, що веде листування, позаяк я не вповноважений викривати інформацію про своїх клієнтів, яку вони самі не бажають робити публічною. Це лише проста формальність, але зрозумійте, що я мушу її поважати.
– Ми розуміємо. І все ж: як тоді вам вдається купляти чи діставати книжки для колекції вашого клієнта, якщо немає жодного способу зв’язатися з ним напрямки, щоб запропонувати книжку?
– Повірте мені, сеньйоро – Валькарсель? – якщо мій клієнт зацікавлений у придбанні примірника, який він може собі дозволити, то саме він повідомляє мені про це. Я лише посередник.
Алісія і Варґас перезирнулися.
– Що ж, – промовив поліціянт. – Вочевидь, ми помилилися, кохана.
Бріанс підвівся й, обійшовши стіл, простягнув руку з теплою усмішкою та очевидним натяком на прощання.
– Мені дуже шкода, що не можу вам нічим допомогти, і мушу попросити у вас вибачення за стан свого кабінету. Ми саме переїжджаємо, і я не чекав сьогодні клієнтів…
Алісія з Варґасом потиснули йому руку й дозволили провести себе до виходу. Бріанс ішов попереду, перестрибуючи через перешкоди й розчищаючи гостям дорогу.
– Якщо дозволите, я дам вам безкорисливу пораду. На вашому місці я скористався би послугами хорошого книгаря-комісіонера, який міг би пустити чутку. Якщо ви маєте справжнього Маташа, покупців вам не забракне.
– А можете порекомендувати когось?
– Барсело, що мешкає поряд із Королівською площею, або «Семпере й сини» на вулиці Святої Анни. Або Коста з Віку. Ці троє найкращі.
– Ми так і вчинимо. Дуже вам вдячні.
– Нема за що.
Алісія, спускаючись сходами, не обізвалася ні словом. Варґас ішов за нею на розумній відстані. Опинившись у під’їзді, дівчина затрималася, щоб оглянути стоси коробок, які поскладали там носії.