– Що тепер? – запитав Варґас.
– Тепер чекаємо, – відказала вона.
– Чекаємо на що?
– На крок Бріанса.
Алісія опустилася перед однією з запечатаних коробок. Роззирнувшись і переконавшись, що на обрії нікого нема, вона здерла з коробки наліпку й заховала її до сумочки.
– Можна дізнатися, що ти робиш? – запитав Варґас.
Алісія вийшла на вулицю, нічого не відповівши. Вийшовши за нею, Варґас на свій подив побачив, що вона прямує до бару на розі. Маріано, власник забігайлівки і співець ранкових «мадленок», що досі, озброєний шваброю, наводив блиск на бруківці, здавалося, здивувався чи не більше від Варґаса, помітивши, що Алісія підходить до його закладу. Він миттю покинув своє знаряддя праці, приставивши його до стіни, і поспішив за дівчиною, ретельно витираючи руки об ганчірку, що звисала з його пояса. Варґас, зітхнувши, пішов за ними.
– Філіжаночку кави з молоком і «мадленки» для сеньйорити? – запропонував Маріано.
– Келих білого вина.
– О такій годині?
– А починаючи від котрої години у вас подають вино?
– Для вас – усі двадцять чотири години на добу. Лагідне «Пенедес» буде гаразд?
Алісія кивнула. Варґас усівся на сусідній табурет.
– Ти справді гадаєш, що твій план спрацює? – запитав він.
– Спиток – не збиток.
Маріано повернувся з келихом вина й тарілкою маслин за рахунок закладу.
– Пивка для кавальєро?
Варґас похитав головою, спостерігаючи, як Алісія з насолодою смакує своє вино. У геометрії її вуст, що торкалися скла, у формі блідого горла, що пульсувало з кожним ковтком, було щось таке, від чого день ставав світлішим. Дівчина помітила вираз його обличчя й запитально здійняла брову.
– Що?
– Нічого.
Алісія піднесла келих.
– Не схвалюєш?
– Боже борони.
Дівчина саме допивала вино, коли за скляними дверима промайнув силует адвоката Бріанса. Алісія і Варґас перезирнулися й, лишивши на барній стійці кілька монет, мовчки покинули заклад.
22
Усі в поліції знали, що в мистецтві слідування – а часом і переслідування – за тими, хто перебуває (або не перебуває) під підозрою, Варґасові не було рівних. Коли його просили поділитися таємницею успіху, він зазвичай казав, що головне – не вміння ховатися, а вміння застосовувати принципи оптики. Суть не в тому, пояснював він, що бачить або про що здогадується слідець, а в тому, що перебуває в полі зору переслідуваного. А ще у витривалих ногах. Щойно вони почали стежити за адвокатом Бріансом, Варґас пересвідчився, що Алісія не тільки досконало володіє технікою стеження, а й винесла її на такі вершини майстерності, що поліціянт не міг не захоплюватися. Те, що вона знала кожен закапелок у цьому мереживі вуличок, провулків і переходів, які зчленовували каркас старого міста, дозволяло їм іти паралельним із Бріансом курсом, завдяки чому адвокат навіть не мав змоги помітити, що за ним стежать.
Алісія кульгала менше, ніж учора, і Варґас припустив, що вранці вона таки наділа той корсет, про який згадував таксидерміст. Її стегно рухалося інакше, і дівчина через це виглядала стрункішою. Алісія вела його цим лабіринтом, час від часу спиняючись, щоб перечекати в сліпих завулках, і обираючи шлях, яким Бріанс мав піти, хоча ще не знав про це. Майже двадцять хвилин вони йшли назирцем за адвокатом густим плетивом вулиць і переходів, які спиналися від порту до середмістя. Не раз вони бачили, як адвокат зупинявся на котромусь із перехресть, щоб озирнутися й пересвідчитися, що за ним ніхто не йде. Його єдиною помилкою було те, що дивився він не в той бік. Зрештою вони побачили, як Бріанс повернув з вулиці Кануда на Ла-Рамблу, щоб зникнути серед натовпу людей, які на той час уже почали заповнювати бульвар. Тоді Алісія зупинилася на хвилю й притримала Варґаса за руку.
– Він іде до метро, – прошепотіла вона.
Влившись у море перехожих, що простували Ла-Рамблою, Алісія і Варґас, на відстані десятка метрів одне від одного, далі йшли за Бріансом аж до входу в підземку біля фонтану Каналетас. Адвокат рушив сходами вниз і пірнув у сітку переходів, що впадали в так званий Проспект Світла.
Цей чудернацький примарний бульвар – скоріше вулицю тіней та злиднів, аніж справжній проспект – спроектував хтось не при своєму розумі, що в лиху годину при світлі гасової лампи намарив собі підземну Барселону. Проект його, одначе, так ніколи й не наблизився до вимріяної величі. Схожий на недобудовані катакомби, у яких гуляє вітер, що вирвався з тунелів, метро і тхне вугіллям та електрикою, Проспект Світла став сховищем і притулком для всіх, хто втікав від сонця з поверхні землі. Варґас оглянув похмурі шереги колон із несправжнього мармуру, які тягнулися вздовж кіосків з усяким непотребом і забігайлівок, що мали освітлення, наче в трупарні, і обернувся до Алісії.