– Нам пощастило. Автівка записана на товариство з обмеженою відповідальністю «Метробарна». Агентство з нерухомості. Принаймні так зазначено в реєстрі. Центральний офіс тут, у Барселоні. Проспект Ґрасія, номер шість.
– Це недалечко. Дай мені ще кілька хвилин, щоб оклигати, і підемо туди.
– Чому б тобі не піти додому трохи відпочити, Алісіє? А з цим я впораюся сам. Потім зайду до тебе й розповім, що з’ясував.
– Ти впевнений?
– Цілком. Ходімо.
Коли вони вийшли на Ла-Рамблу, небо нарешті прояснилося й блищало тою волошковою блакиттю, яка іноді кидає чар на барселонські зими, щоб переконати простодушних містян, що все буде гаразд.
– Прямцем додому, домовилися? Без зупинок на дозаправлення? Я ж бо тебе знаю, – попередив Варґас.
– Як накажеш. Гляди ж там, не розплутай усієї справи без мене, – відказала Алісія.
– Не турбуйся.
Алісія зачекала кілька хвилин, проводжаючи очима поліціянта, що прямував до площі Каталонії. Уже давно вона переконалася, що, перебільшуючи прояви болю й прибираючи нещасного вигляду Дами з камеліями, можна маніпулювати піддатливою та інфантильною натурою будь-якого чоловіка, який обов’язково мусить думати, ніби Алісія потребує його захисту й опіки. Власне, це стосувалося практично всіх представників чоловічої статі, окрім хіба що Леандро Монтальво, який навчив її більшості трюків зі свого арсеналу й безпомилково відчував ті, яких вона навчилася сама. Пересвідчившись, що позбулась Варґаса, Алісія змінила свій курс. Додому вона ще встигне. Їй потрібен був час, щоб поміркувати й поглянути на все із сутіні. А передусім було ще дещо, що вона хотіла зробити сама й по-своєму.
Офіс «Метробарни» розміщувався на останньому поверсі монументальної модерністської будівлі, що трохи скидалася на замок зі сновидінь. Споруда з відреставрованим фасадом із каменю кольору вохри, вивершена мансардами і приголомшливими вежами, була відома як Будинок Рокамора і являла собою зразок тих математично досконалих витворів ледве чи не ювелірного мистецтва й неабиякої мелодраматичності, на які можна натрапити тільки на вулицях Барселони. На якусь мить Варґас зупинився на розі вулиці, щоб помилуватися видовищем, утвореним лоджіями, балконами та їхньою мудрованою геометрією. Вуличний художник-аквареліст, що також поставив свій мольберт на розі, закінчував картину в імпресіоністському стилі, що зображала Будинок Рокамора. Помітивши поруч Варґаса, художник ввічливо йому всміхнувся.
– Гарний малюнок, – похвалив Варґас.
– Робимо, що можемо. Ви з поліції?
– Це так помітно?
Художник гірко посміхнувся. Тоді Варґас показав на картину.
– На продаж?
– Буде на продаж менше ніж за півгодини. Цікавитеся будинком?
– Зокрема й будинком. За вхід беруть плату? – запитав Варґас.
– Тільки не підкидайте їм такої ідеї.
Ліфт, що потрапив туди немов із марень Жуля Верна, доставив поліціянта до дверей офісу, на яких блищала чимала позолочена табличка з написом:
Варґас натиснув кнопку дзвоника. Пролунало дзеленчання, за короткий час двері відчинилися, і на порозі розкішної приймальні з’явилася вбрана в діловий костюм секретарка з витонченою фігурою. У деяких фірмах навмисно намагаються приголомшити пишнотою ще з перших кроків.
– Доброго дня, – привітався Варґас офіційним тоном, демонструючи своє посвідчення. – Моє прізвище Варґас, я з Головного управління поліції. Я хотів би поговорити з вашим начальством.
Секретарка оглянула його здивованим поглядом. Мабуть, зустрічі, що зазвичай відбувалися в цьому кабінеті, були значно вищого рівня.
– Ви маєте на увазі сеньйора Санчíса?
Варґас обмежився тим, що лише кивнув у відповідь, і пройшов до приймальні, стіни якої були оббиті блакитним оксамитом і завішані акварелями з майстерно зображеними на них знаковими для Барселони будівлями. Варґас стримав усміх, впізнавши стиль художника з рогу вулиці.
– А можна дізнатися, у чому річ, пане поліціянте? – поцікавилася секретарка за його спиною.
– Капітане, – виправив її Варґас, не обертаючись.
Секретарка кахикнула й, не діставши відповіді, зітхнула.
– Сеньйор Санчіс зараз на нараді. Якщо хочете…
Варґас обернувся й холодно подивився на неї.
– Я негайно його повідомлю, капітане.
Поліціянт кивнув без надмірного ентузіазму. Секретарка поквапилася зникнути в пошуках підмоги. Почулося швидке торохтіння приглушених голосів, скрегіт дверей, що відчиняються й зачиняються, і кроки підбігцем у коридорах установи. За хвилину секретарка повернулася, цього разу з приязною усмішкою на обличчі, і запросила Варґаса проходити всередину.