– Якщо ви не заперечуєте, пан директор прийме вас у залі для засідань.
Варґас пішов за секретаркою довгим коридором, минаючи пишно обставлені кабінети, в яких із урочистим виглядом експертів-комісіонерів працювали над своїми справами вичепурені адвокати в класичних костюмах-трійках. Розкішні статуї, картини й килими траплялися їм на шляху, який привів до просторої зали із заскленим балконом, з якого можна було милуватися проспектом Ґрасія з висоти пташиного польоту. Посередині оточений кріслами, шафами-вітринами й обрамленнями зі шляхетних сортів деревини розміщувався показний стіл для засідань.
– Сеньйор Санчіс буде за хвилинку. Чи можу я тим часом вам щось запропонувати? Може, кави?
Варґас похитав головою. Секретарка щезла так поквапно, як тільки могла, лишивши його самого.
Поліціянт оцінювальним поглядом роззирнувся довкола. Офіс «Метробарни» пахнув – ба навіть смердів – грошвою. Вартість самого лише килима під ногами, либонь, з надлишком перевищувала Варґасову платню за кілька років. Він обійшов довкола столу для засідань, гладячи пальцями поверхню з лакованого дубу й убираючи пахощі розкоші й помпезності, якими дихало це місце. Увесь антураж справляв те особливе гнітюче враження, що характерне для установ, пов’язаних із грошовою алхімією, і постійно нагадував відвідувачеві, що, хоча він і гадає, нібито перебуває всередині, насправді завжди буде зовні, по той бік умовного вікна.
Зала була завішена численними портретами будь-якого розміру. Найбільше було фотографій, але висіли там також і картини, писані олією, і начерки вугіллям, на яких стояли підписи найвідоміших за останні десятиліття придворних портретистів. Варґас перебігся очима по малюнках і світлинах. На всіх було зображено одну й ту саму особу: чоловіка з посрібленим сивиною волоссям і аристократичним виразом обличчя, що зі спокійною усмішкою дивився холодними очима чи то в об’єктив камери, чи то на мольберт. Головний герой усіх цих портретів, вочевидь, володів мистецтвом позувати й вибирати собі правильне товариство. Варґас нахилився, щоб придивитися зблизька до світлини, на якій чоловік із крижаним поглядом перебував у компанії достойників у мисливському одязі, що всміхалися, як найліпші у світі друзі, довкола ще не старого генерала Франко. Поліціянт уважно пригледівся до кожної присутньої на фото особи й зупинився на одному з учасників полювання. Той стояв у другому ряді й усміхався так завзято, наче щосили намагався звернути на себе увагу.
– Вальс, – пробурмотів поліціянт.
Варґас почув, як за його спиною відчинилися двері й, обернувшись, побачив чоловіка середніх літ, стрункого, аж ледве не худорлявого, із рідким жмутиком світлявого волосся на голові, такого делікатного, наче в немовляти. Одягнутий він був у костюм із шерсті альпаки бездоганного крою, який пасував до його сірих очей, стриманих і проникливих. Чоловік приязно всміхнувся й простягнув Варґасові руку.
– Доброго дня. Я Іґнасіо Санчіс, головний директор цієї фірми. Зі слів Марії Луїси я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною. Вибачте, що змусив вас чекати. Ми зараз готуємося до щорічних зборів акціонерів і трохи забігалися. Чим я можу вам допомогти, капітане?
Від Санчіса віяло виробленою привітністю й професіоналізмом вищого ґатунку. Його погляд випромінював теплоту й авторитет, водночас оцінюючи Варґаса до найменших дрібниць. Поліціянт не мав ані найменшого сумніву, що Санчіс знав, яка марка його черевиків і скільки років його поношеному костюму, раніше, ніж закінчив вітатися.
– Це обличчя мені видається знайомим, – промовив поліціянт, вказавши на одну з картин, що висіли в залі.
– Це дон Міґель Анхель Убач, – пояснив Санчіс, вибачливо всміхаючись на таке чи то невігластво, чи то наївність розмовника. – Наш засновник.
– Той, що з банку «Убач»? – перепитав Варґас. – Пороховий Банкір?
Санчіс відповів тактовною напівусмішкою, однак очі його похолоднішали.
– Донові Міґелю Анхелю ніколи не подобалося це прізвисько, зовсім несправедливе щодо нього.
– Подейкують, що його вигадав сам генералісимус за ті послуги, які йому надавав ваш засновник, – сказав Варґас.
– Боюся, що це не так, – заперечив Санчіс. – Це прізвисько донові Міґелю Анхелю приклала під час війни червона преса. Банк «Убач», разом з іншими організаціями, допомагав фінансувати кампанію національного визволення. Це був великий чоловік, якому Іспанія багато винна.