25
Маурісіо Вальс бачив занадто багато смертей, щоб вірити, ніби далі щось є. Міністр відживає, повертаючись із чистилища антибіотиків, наркотичних ліків і безпросвітних кошмарів. Він розплющує очі, бачить убозтво своєї камери й відчуває, що одяг, який був на ньому, кудись зник. Вальс голий, загорнутий у покривало. Він підносить до обличчя руку, якої вже нема, і бачить перед собою припечену смолою куксу. Міністр довго розглядає цурпалок, наче не може зрозуміти, кому належить це тіло, в якому він прокинувся. Помалу-помалу вертається пам’ять, образи і звуки по краплині просякають у його свідомість. Невдовзі він пригадує все – все, окрім болю. «Може, Бог справді існує, – думає Вальс, – і зрештою Він таки змилосердився наді мною».
– Чого ти смієшся? – запитує його голос.
Жінка, яку Вальс, марячи, узяв був за янгола, дивиться на нього крізь ґрати. У погляді її немає ні співчуття, ні будь-якої іншої емоції.
– Чому мені не дають померти?
– Смерть – занадто м’яка кара для тебе.
Вальс киває. Він не певен, із ким розмовляє, але щось у цій жінці видається йому дуже знайомим.
– Де Мартін? Чому він не приходить?
Жінка дивиться на нього, в очах її зневага і смуток.
– Давид Мартін чекає на тебе.
– Де?
– У пеклі.
– Я не вірю в пекло.
– Ти повіриш. Скоро.
Жінка відступає в пітьму й починає підійматися сходами.
– Зачекай. Не йди. Будь ласка.
Вона зупиняється.
– Не йди. Не лишай мене тут самого.
– Там лежить чистий одяг. Одягнися, – каже жінка, перш ніж зникнути нагорі сходів.
Вальс бачить, як двері зачиняються. У кутку камери, в сумці, він знаходить одяг. Це старі лахи, завеликі на нього, однак відносно чисті, хоч і пахнуть затхлістю. Вальс скидає покривало й у півмороці оглядає своє голе тіло. Він може перерахувати кістки й сухожилки там, де раніше був шар жиру завтовшки в палець. Вальс одягається. Вдягатися, маючи лише одну руку, непросто, як непросто й застібати штани чи сорочку лише п’ятьма пальцями. Найбільше Вальс вдячний за шкарпетки й черевики, завдяки їм його ноги тепер не будуть мерзнути на холодній підлозі. На споді сумки лежить ще щось. Книжка. Він одразу впізнає чорну шкіряну обкладинку й витиснене яскраво-червоним кольором на ній зображення гвинтових сходів. Вальс кладе книжку на коліна й розгортає її.
Вальс гортає сторінки, аж доки не зупиняється на першому малюнку, що зображує кістяк старого зруйнованого театру. На сцені стоїть дівчинка в білому, із вразливим поглядом. Навіть при світлі свічки він упізнає її.
– Аріадна… – шепоче Вальс.
Він заплющує очі й хапається рукою за ґрати.
Можливо, пекло таки існує.
26
Оксамитове сонце розмальовувало вулиці, надавши їм невинного вигляду. Алісія прогулювалася серед натовпу людей, що заполонили середмістя, і розмірковувала над сценою, яку прочитала на одній з останніх сторінок «Аріадни і Багряного Князя». У цьому епізоді Аріадна перед брамою міста мертвих, величезного некрополя на півдні Барселони, зустрічає мандрівного торговця масками й зів’ялими квітами. Туди її привіз примарний трамвай без кондуктора й пасажирів, лише з табличкою над вітровим склом, на якій було написано:
Торговець був сліпий, але почув кроки Аріадни й запитав дівчинку, чи не бажає вона придбати маску. Маски, якими він торгує у своєму фургончику, пояснив продавець, виготовлено з решток проклятих душ, які пробувають на цвинтарі. Вони слугують для того, щоб обдурити свій фатум і прожити, можливо, ще один день. Аріадна зізнається йому, що не знає своєї долі й гадає, що загубила її, коли впала до цієї примарної Барселони під владою Багряного Князя. Продавець масок усміхається й відповідає їй так:
«Більшість смертних ніколи так і не дізнаю`ться своєї справжньої долі; вона лише налітає на нас, наче потяг, що мчить на повному ходу. А коли ми підводимо голову, то бачимо, що вона вже далеко попереду і що вже запізно: решту шляху нам доводиться долати узбіччям, що його деякі фантазери називають “досвідом”. Надія – це лише віра в те, що ця мить іще не настала, що нам вдасться побачити нашу справжню долю, коли вона наблизиться, і застрибнути в цей потяг, перш ніж можливість бути самим собою щезне навіки й ми змушені будемо жити в порожнечі, жалкуючи за тим, що мало бути, але чого ніколи не сталося».
Алісія пам’ятала ці слова так, наче мала їх витатуйовані на шкірі. Ніщо так не вражає і так не лякає, як те, що ти вже знаєш. Того дня, опівдні, узявшись за ручку дверей старої книгарні «Семпере і сини», Алісія відчула доторк цього життя, яке вона мала б прожити, і замислилася, чи вже не занадто пізно.