Крамниця зустріла її дзенькотом вхідного дзвіночка, пахощами книжок, які точили тисячі сторінок, чекаючи на свій шанс, і паволокою імлистого сяйва, завдяки якій усе довкола здавалося сном. Усе, як Алісія пам’ятала: починаючи від нескінченних поличок зі світлого дерева й закінчуючи найменшою порошинкою, спійманою променями світла, що лилося крізь вітрину. Усе, крім неї самої.
Алісія пройшла до книгарні, немовби повертаючись до втраченого спогаду. На мить вона подумала, що це місце могло би стати її долею, якби не війна, яка позбавила Алісію всього, що вона мала, яка скалічила її і покинула саму на вулицях проклятого міста. Війна, яка зрештою зробила з неї ще одну маріонетку, від ролі якої – Алісія знала це – їй ніколи не вдасться звільнитися. Цей міраж, що постав у чотирьох стінах книгарні «Семпере й сини», усвідомила дівчина, це й було те життя, яке вкрали у неї.
Дитячий погляд вихопив її із задуми. Хлопчик, що мав не більше двох-трьох років, сидів у невеличкому білому дерев’яному манежі поряд із прилавком. Дитя, увінчане кущиком білявого волосся, такого тоненького й блискучого, що видавалося ажурним плетивом, зіп’ялося на ноги, вчепившись за бортик і підтягнувшись, і тепер пильно роздивлялося дівчину, немов якусь дивоглядну істоту. Алісія не стрималася, і губи її розійшлися в одній із тих щирих усмішок, якими людина всміхається, навіть не усвідомлюючи цього. Малюк, бавлячись гумовим крокодилом, здавалося, оцінював вираз обличчя незнайомки. Відтак, виконавши складний акробатичний трюк, він запустив свою іграшку в повітря, що, описавши параболу, впала дівчині до ніг. Алісія нахилилася, щоб підійняти крокодила, коли почула її голос.
– Хуліане! На Бога! Як ти себе поводиш…
Алісія почула кроки, що обходили прилавок, і, випроставшись, опинилася лицем до лиця з нею. Беатріс. Зблизька вона виявилася такою самою вродливою, як і в доповідях недоумкуватих нишпорок, що несподівано спромоглися напрочуд вдало її описати. Беатріс передчасно торкнулася та благословенна жіночість, притаманна матерям, яким ще не виповнилося двадцяти років, але які вже мають погляд людини вдвічі старшої, гострий і допитливий. Ніхто не здатен прочитати жінки так добре, як інша жінка, і протягом тої короткої миті, коли Алісія передавала іграшку маленького Хуліана, руки їхні торкнулися, очі також зустрілися й кожна відчула, ніби бачить своє відображення у дзеркалі часу.
Алісія дивилася на цю Беа й думала, що в іншому житті цілком могла би бути безтурботною, як янголятко, панночкою, об’єктом зітхань усіх довколишніх чоловіків, живим прикладом бездоганної дружини, що наче зійшла з рекламних плакатів модного одягу. Беа без задньої думки своєю чергою споглядала цю незнайомку, що видавалася темним відображенням її самої, тою Беа, якою вона ніколи б не змогла, чи то пак ніколи б не наважилася стати.
– Перепрошую за Хуліана, – промовила вона. – Він гадає, що всім у світі повинні подобатися крокодили так само, як йому. Ні, щоб любити цуценят чи ведмедиків, як інші дітлахи, чи…
– Це ознака доброго смаку, – сказала Алісія. – Усім іншим дітлахам подобається лише всіляка банальщина, еге ж?
Малюк енергійно закивав головою, неначе нарешті зустрів єдину рідну душу в усьому Всесвіті. Беа насупила чоло. Ця жінка скидалася на тих стилізованих лихих аж до нутра кісток відьом із тих оповідань, що так подобалися Хуліанові. Вона, либонь, неабияк припала до вподоби її синові, бо той потягнувся до незнайомки, мовби просячись на руки.
– Здається, ви завоювали його серце, – зауважила Беа. – Хуліан не піде до будь-кого…
Алісія безпорадно поглянула на хлопчика. Вона ніколи у своєму житті не тримала на руках дитини. І навіть не уявляла, як це робиться. Беа, либонь, відчула її замішання, тому що взяла Хуліана до себе на руки.
– У вас немає дітей? – запитала вона.
Алісія похитала головою.
«Либонь, вона їх їсть», – у нападі злостивості подумала Беа. Син далі причаровано дивився на незнайомку.
– Його звати Хуліаном?
– Так.
Алісія підійшла й нахилилася так, що її лице опинилося на рівні хлопчикової голівки. Хуліан радісно всміхнувся. Беа, здивована реакцією сина, дозволила йому простягнути руку до обличчя цієї незнайомки й торкнутися її щоки й губ. Беа здалося, що від цього лагідного доторку в очах жінки забриніли сльози. А може, це була лише гра світла. Жінка рвучко відсахнулася й відвернула обличчя.
Одягнута вона була вишукано і, наскільки Беа могла визначити, неабияк дорого. Це було те вбрання, подивитися на яке іноді зупиняєшся перед вітринами найвиборніших барселонських крамниць, а потім, наче вві сні, відходиш і йдеш геть. Незнайомка мала точену талію і дещо награний вираз обличчя. Губи її були нафарбовані так яскраво, як Беа ніколи не наважувалася фарбуватися для виходу в люди, лише іноді, тільки для Даніеля, коли той підпоював її мускатним вином і просив влаштувати те, що він називав «показом мод».