– Мені подобаються ваші черевички, – промовила Беа.
Незнайомка знову обернулася до неї і всміхнулась, зблиснувши білими зубами поміж яскраво-червоних губ. Хуліан незграбно плескав у долоньки, усім своїм виглядом показуючи, що йому подобається геть усе, від несказанно дорогих черевичків аж до оксамитових очей, що, здавалося, гіпнотизували, наче зміїні.
– Ви шукаєте якусь конкретну книжку?
– Навіть не знаю. Мені довелося під час переїзду лишити майже всі свої книжки, і тепер, повернувшись до Барселони, я почуваюся наче жертва кораблетрощі.
– Ви тутешня?
– Так, але кілька років жила в іншому місті.
– У Парижі?
– Парижі? Ні.
– Я так подумала через ваше вбрання. І через вигляд. Ви маєте вигляд справжньої парижанки.
Алісія глянула на малюка, який далі, немов приворожений, не відводив від неї очей, і кивнула, неначе здогадку про її паризьке походження висловив Хуліан, а не його мати.
– Ви знаєте Париж?
– Ні. Хіба що з книжок. Але наступного року ми поїдемо туди святкувати річницю весілля.
– Оце я розумію чоловік.
– О, він про це ще нічого не знає.
Беа нервово засміялася. Щось у погляді цієї жінки розв’язувало їй язика.
Алісія по-змовницьки їй підморгнула.
– Ще краще. Деякі справи надто важливі, щоб лишати їх на чоловіків.
– Ви вперше в нашій книгарні? – запитала Беа, прагнучи змінити тему.
– Ні. Власне кажучи, дитиною я часто сюди приходила разом із батьками. Тут мама купила мені мою першу книжку… Відтоді спливло вже багато років. Це було ще до війни. Але я дуже добре все пам’ятаю і подумала собі, що це місце найкраще підходить для того, щоб почати відновлювати свою втрачену бібліотеку.
Беа залоскотало передчуття майбутнього заробітку, на який натякнула покупчиня. Вони переживали тривалу посуху в продажах, і слова ці звучали для неї небесною музикою.
– Тут у нас ви знайдете все, що вам до вподоби, а що не знайдете, ми зможемо роздобути за кілька годин, щонайбільше днів.
– Тішуся це чути. Ви власниця?
– Я Беа. Це книгарня мого свекра, але ми тут усією родиною…
– Ви працюєте разом із чоловіком? От пощастило…
– Не впевнена, що він такої самої думки, – пожартувала Беа. – Ви одружена?
– Ні.
Беа сковтнула слину. Знову вона розпустила язика. Уже вдруге поставила ймовірній покупчині особисте запитання, що не стосується справи. Алісія прочитала стурбованість у її очах і всміхнулася.
– Не переймайтеся, Беа. Мене звати Алісія.
Покупчиня подала руку, і Беа її потиснула. Хуліан, користаючись нагодою, простягнув і своє рученя, щоб подивитися, що станеться. Алісія потиснула ручку і йому. Беа засміялася.
– Ви так добре ладнаєте з дітьми, що просто мусите надбати своїх.
Ледве слова ці злетіли з її губ, як дівчина прикусила собі язика.
«Беа, прошу тебе, заспокойся».
Жінка на ім’я Алісія, здавалося, не чула її, поринувши в споглядання полиць, заставлених книжками. Здійнявши руку, вона ледве не торкалася корінців, немовби прагнула погладити їх, але не наважувалася. Беа, користаючись із того, що покупчиня стала до неї спиною, ще раз ретельно оглянула жінку.
– До речі, на зібрання у нас є знижки…
– Можна я залишуся у вас жити? – запитала Алісія.
Беа засміялася знову, утім цього разу не надто щиро, і поглянула на сина, який вочевидь хоч зараз дав би ключі цій незнайомці.
– Стейнбек… – почула вона бурмотіння.
– У нас є нова збірка його оповідань. Щойно прибула…
Алісія взяла один із примірників, розгорнула його і прочитала кілька рядків навмання.
– Немовби читаєш музику з нот, – прошепотіла вона.
Беа вирішила, що покупчиня говорить сама до себе і що, поринувши в книжки, вона забула і про неї, і про малюка. Вона більше не турбувала Алісію, поки та роздивлялася по книгарні. Жінка час від часу брала з полички то одну книжку, то іншу і клала їх на прилавок, де за чверть години утворилася чималенька вежа.
– Ми також можемо влаштувати доставку додому…
– Не турбуйтеся, Беа. Сьогодні по обіді я пришлю когось по книжки. Але цю я заберу сама. Мене переконала ця ось наліпка, на якій написано: «Рекомендація від Ферміна. “Грона гніву”, авторства шельми Хуаніто Стейнбека, симфонія літер, помічна в тяжких випадках недоумства, а також для профілактики головного мозку від розумового закрепу, викликаного надмірною прихильністю до канонів офіційного легковір’я».