– І сліз. Не думай, що я не помітив, якими лагідними очицями безголового ягняти він на тебе дивиться.
– А коли це ти його бачив?
– Коли ти його гіпнотизувала в кафе. Просто-таки королівська кобра і кролик.
– А я гадала, що за мною стежить тільки Ровіра.
– Я побачив вас, коли повертався з «Метробарни».
Алісія не стала більше допитуватися, лише невдоволено пробурмотіла щось стиха і налила собі білого вина в один із келихів зі свого вишуканого кришталевого сервізу. Посмакувавши перший ковток, дівчина сперлася на стіл.
– Забудь на якусь хвилю про Фернандіто й розкажи мені, як усе пройшло.
Варґас засопів і розвалився на канапі.
– Із чого почати?
– Спробуй із початку.
Варґас коротко розповів про свій візит до «Метробарни» і про враження, що лишилися після нього. Алісія слухала мовчки, походжаючи по кімнаті з келихом у руці й час від часу киваючи головою. Коли Варґас закінчив свою розповідь, дівчина підійшла до вікна і, спорожнивши келих, обернулася до поліціянта з виразом на обличчі, який неабияк його занепокоїв.
– Я ось що думаю, Варґасе…
– Боже, поможи нам.
– Усе те, що ти дізнався сьогодні про так вдало одруженого сеньйора Санчіса та його шофера, про сліди книжок Маташа, про адвоката Бріанса та родину Семпере…
– Не забувай про людину-невидимця, твого колишнього колегу Ломану.
– Я не забуваю. Річ у тому, що ми з тобою не встигаємо розплутувати всі ці ниточки. А вузол затягується дедалі тугіше.
– Довкола наших ший?
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Усі ці ниточки якимось чином пов’язані між собою. Що сильніше ми за них потягнемо, то ближчими станемо до розв’язку.
– Я гублюся, коли ти висловлюєшся метафорами.
– Ми просто чекаємо на хибний крок, оце й усе.
– То так ти розв’язуєш справи? Чекаючи на хибні кроки?
– Ефективніше зачекати на чиюсь помилку, ніж сподіватися зробити самим усе правильно з першої спроби.
– А якщо схибимо саме ми?
– Маєш кращу пропозицію? Я тебе уважно слухаю.
Варґас підняв руки на знак капітуляції.
– А цей Фернандіто? Що він робитиме?
– Він стане нашими очима там, де ми не зможемо бути. Ніхто не знає, хто він такий, і ніхто не очікує на його появу.
– Ти перетворюєшся на Леандро.
– Я вдам, що не чула цього, Варґасе.
– Вдавай, що собі хочеш. І як ти плануєш пожертвувати голопуцьком?
– Фернандіто стане стежити за Санчісом. Розподіл праці покращує продуктивність.
– Щось мені тхне тут якимось крутійством. А я? Яким буде моє завдання?
– Я думаю над цим.
– Ти думаєш, як позбутися мене знову.
– Не кажи дурниць. Коли це я таке робила?
Варґас пирхнув у відповідь.
– А крім думання, що ще ти плануєш робити? – запитав він.
– Присвятити більше часу й уваги родині Семпере, – відказала Алісія.
Цієї миті за дверима почувся якийсь гуркіт, неначе щось важке впало на підлогу, а по якійсь хвилі пролунав дзвінок.
– Ти чекаєш на когось? – запитав поліціянт.
– Відчини, будь ласка.
Варґас неохоче встав із канапи й пішов відчиняти двері. На порозі, тяжко відсапуючи, стояв розпашілий Фернандіто.
– Доброго дня, – сказав він. – Я приніс книжки для сеньйорити Алісії.
Фернандіто простягнув руку, вітаючись, але Варґас проігнорував його жест.
– Алісіє, тут твій хлопчик на побігеньках.
– Не будь такою ґарґарою і пропусти його.
Алісія підвелася й підійшла до дверей.
– Проходь, Фернандіто, не зважай на нього.
Побачивши Алісію, хлопець аж засяяв. Узявши коробку з книжками, він заніс її всередину.
– Дозвольте, я пройду. Де їх залишити?
– Ось тут, біля шафки на книжки.
Фернандо поставив коробку там, де показала Алісія, і глибоко відітхнув, витираючи піт, що крапав йому з чола.
– Ти всю дорогу ніс їх у руках?
Хлопець знизав плечима.
– Та ні, я привіз їх на моторолері. Але ж у цьому будинку немає ліфта…
– Яка самовідданість, Фернандіто! – промовив Варґас. – Шкода, що в мене немає напохваті медалі за відвагу, а то…
Фернандіто, не зважаючи на Варґасів сарказм, зосередив усю свою увагу на Алісії.
– Це дрібниця, сеньйорито Алісіє. Я звик доставляти покупки, коли працював у крамниці.
– Зрозуміло тепер, звідки усі ці м’язи. Варґасе, заплати йому.
– Що?
– Виплати Фернандіто аванс за його майбутню службу. І компенсуй витрати на пальне.
– За це маю платити я?
– Із нашого витратного фонду. Ти ж у нас скарбівничий. Тільки не кривися так.
– Як?
– Так, наче в тебе запалення сечового міхура. Ну ж бо, діставай гаманець.
– Слухайте-но, якщо це така проблема… – втрутився Фернандіто, який почувався невпевнено, спостерігаючи недобрий вираз на Варґасовому обличчі.