Вони підійшли до відділку під номером три. Свіжі сліди коліс вантажівки, яка перевозила речі адвоката, зникали в багні перед скріпленими залізними штабами дерев’яними ворітьми, що перепиняли прохід. У воротах були прорізані менші двері, замкнені ланцюгом із іржавою колодкою завбільшки з кулак.
– Як будемо вдиратися всередину? – запитала Алісія.
– Ти ж не сподіваєшся, що я перекушу цей ланцюг? – запротестував Варґас.
– Не знаю. Зроби що-небудь.
Поліціянт дістав свій револьвер і засунув дуло в осердя замка.
– Відійди, – наказав він.
Алісія затулила вуха руками. Звук пострілу відлясками розлігся по території фабрики. Варґас вийняв дуло з замка, який, потягнувши за собою ланцюг, упав до його ніг. Поліціянт штовхнув двері ногою, і ті відчинилися.
У темряві, зітканій з павутини тіней, виднілися занедбані хатні скарби з безлічі осель. Під склепінчастою стелею звисала сітка проводів із голими лампочками. Варґас, простеживши за проводом, відшукав електричну коробку на стіні й натиснув головний умикач. Лампочки неквапно запалювалися одна за одною дрібками жовтавого миготливого світла, наче гірлянди на якомусь примарному ярмарку. Почулося тихе дзижчання електричного струму, немовби десь у темряві завис бджолиний рій.
Алісія з Варґасом рушили коридором, обабіч якого простяглися обгороджені металевою сіткою приміщення. Біля входу до кожного висіла табличка з номером партії, датою закінчення строку зберігання, а також ім’ям власника або назвою організації, якій належали речі. Кожна з тих комірок таїла в собі окремий маленький світ. У першій загорожі Алісія з Варґасом побачили цілу гору друкарських машинок, лічильних пристроїв та касових апаратів. У другій містилося величезне розмаїття розп’ять, статуй святих, сповідалень і кафедр.
– Можна заснувати свій власний монастир, – зауважила Алісія.
– Що ж, може, тобі ще не пізно…
Далі вони натрапили на зняту з кріплень карусель, за якою виднілися рештки пересувного атракціону. З іншого боку коридору лежала ціла колекція трун та іншої похоронної всячини родом із XIX століття, зокрема скляний гробівець, усередині якого містилося шовкове ложе з відтиском тіла якогось видатного небіжчика.
– Господи Боже… – пробурмотів Варґас. – Звідки це все?
– Переважна більшість із розтриньканих маєтків – майно родин, які ще перед війною потрапили долі в неласку, і підприємств, яких змило рікою часу…
– Ти гадаєш, хтось пам’ятає, що все це досі лежить тут?
– Хтось-то платить за зберігання.
– У мене волосся дибки стає, чесне слово.
– Барселона – це наче зачарований дім, Варґасе. Річ у тому, що вам, туристам, ніколи навіть на думку не спадає зазирнути за завісу. Дивися, ось воно.
Алісія спинилася перед одним із відділень і вказала на табличку.
– Ти впевнена, що хочеш це зробити?
– Я не думала, що ти такий скиглій, Варґасе. Я беру всю відповідальність на себе.
– Ну, як знаєш. Що саме ми шукаємо?
– Не знаю. Щось, що пов’язує Вальса, Сальґадо, Давида Мартіна, родину Семпере, Бріанса, список незрозумілих чисел, книжки Маташа, а тепер ще й Санчіса та його безлицого шофера. Знайдемо цей зв’язок, знайдемо Вальса.
– Ти гадаєш, пояснення лежить тут?
– Поки не перевіримо, не дізнаємося.
Відділення з Бріансовими речами було замкнуте на простеньку колодку, куплену в крамничці господарських товарів. Замок піддався після п’ятого удару ручкою револьвера. Алісія, не гаючи ні секунди, кинулася всередину.
– Тхне мертвечиною, – зауважив Варґас.
– Це морський бриз. За стільки років у Мадриді ти геть втратив нюх.
Варґас лайнувся й пішов за нею. Стоси дерев’яних ящиків, накритих брезентом, утворювали прохід, який вів до чогось на кшалт внутрішнього дворика, яким неначе пройшовся смерч, розкидавши довкола різноманітні реліквії багатьох поколінь династії Бріансів.
– Схоже, адвокат у своїй родині – біла ворона. Я не знавець антикваріату, але тут лежать чималі статки, – припустив Варґас.
– Сподіваюся, твоя законослухняність допоможе тобі не піддатися на спокусу забрати з собою срібну попільничку котрогось із Бріансових пращурів…
Варґас обвів рукою розмаїття посуду, дзеркал, піддзеркальників, стільців, книжок, скульптур, скринь, шаф, тумб із шухлядами, велосипедів, іграшок, лиж, черевиків, валіз, картин, ваз і ще безліч усякого хатнього начиння, яке, накидане одне на одне, утворювало чудернацьку строкату мозаїку, через що місце скидалося на якусь печеру скарбів.
– Із якого століття розпочнемо?
– Нам потрібні Бріансові архіви. Шукаймо картонні коробки середнього розміру. Знайти їх не має бути дуже важко. Носії найпевніше поскидали адвокатове майно якомога ближче до входу. Усе, на чому немає шару пилюки завтовшки у два пальці, може бути тим, що нам потрібно. Ти справа чи зліва? Чи це дурне запитання?