– Як таке може бути?
– Ти ж знаєш, я і ніч…
– Ти не проти, якщо я трохи здрімну тут на канапі?
– Влаштовуйся, як у себе вдома, хоча я не обіцяю, що не буду шуміти.
– Мене, либонь, не розбудить навіть муніципальний оркестр.
Його розбудили церковні дзвони. Поліціянт розплющив очі й побачив, що в кімнаті стоїть щільна завіса, яка пахне кавою і тютюном. Небо, що визирало над дахами будинків, було барви молодого вина. Алісія досі сиділа на підлозі, тримаючи в роті цигарку. Вона скинула спідницю й блузку і була тільки в чорній нічній сорочці, яка лишала всякого спокою. Варґас поквапився до ванної кімнати, де підставив голову під струмінь води з крана, а потім поглянув на себе в дзеркало. На дверях ванної висів голубий шовковий халат, і поліціянт кинув його Алісії.
– Затулися цим.
Дівчина спіймала одежу на льоту, потім звелася на ноги, потягнулася й загорнулась у халат.
– Я відчиню вікно, доки до нас іще не викликали пожежників, – попередив її Варґас.
Струмінь свіжого повітря ввірвався в кімнату, і цигарковий дим, закрутившись вихором, шугнув у вікно, наче привид під дією заклинання. Варґас поглянув на два майже порожні термоси, тацю, на якій лишилася сама тільки цукрова пудра, і на дві попільнички, переповнені скуреними аж до фільтра недопалками.
– Скажи мені, що всі ці зусилля не були марними, – попросив поліціянт.
Окрім залишків нічної битви, на підлозі валялося кільканадцять розкиданих альбомних аркушів. Алісія позбирала їх і заходилася енергійно розвішувати їх по стіні, доки з них не утворилося щось на кшталт кола. Варґас підійшов ближче. Дівчина, мов задоволена кішка, облизала губи.
Поліціянт покалатав термосом, щоб дізнатися, чи там ще щось лишилося, і спромігся націдити півчашки. Потім підсунув стілець до схеми Алісії й кивнув головою.
– Здивуй мене.
Дівчина підперезала свій шовковий халат і зібрала волосся у вузол.
– Тобі довгу версію чи коротку?
– Починай зі змісту, а там побачимо.
Алісія стала перед своїм настінним творінням, як шкільна вчителька перед дошкою – така собі вчителька з виглядом гейші вікторіанської епохи й сумнівними звичками нічної природи.
– Замок Монтжуїк, між 1939 і 1944 роками, – розпочала вона. – Маурісіо Вальс стає комендантом в’язниці завдяки шлюбові з Єленою Сарм’єнто, донькою і спадкоємицею заможного промисловця, наближеного до владної верхівки. Цей багатій належав до тої когорти банкірів, підприємців і вельмож, котрих якийсь дотепник назвав «хрестоносцями Франко» і котрі значною мірою поповнювали франкістську казну. Серед них – і дон Міґель Анхель Убач, засновник і головний акціонер Іпотечного банку, з чийого лона пізніше вийде агентство з нерухомості «Метробарна», до якого ти навідувався вчора.
– Це все було тут?
– Так, у записках адвоката Бріанса.
– Розповідай далі.
– Протягом тих років, коли Вальс був комендантом Монтжуїку, його в’язнями й водночас підзахисними Фернандо Бріанса були такі особи: перший, Себастьян Сальґадо, гаданий автор листів із погрозами, що надходили Вальсові поштою протягом тривалого часу, а також щасливий власник помилування, виклопотаного міністром, який витягнув Сальґадо з в’язниці. Другий, Валентин Морґадо, колишній сержант республіканської армії, що потрапив під амністію 1945 року завдяки героїчному вчинку, коли, згідно з Бріансовими записами, урятував від смерті капітана замкової охорони, з яким стався нещасливий випадок під час реконструкції одного з мурів. Вийшовши з в’язниці, Морґадо користається програмою пробачення й соціального примирення, яку запустила купка патриціїв, змучених докорами сумління, і наймається гаражним робітником до родини Убачів. Із часом отримує підвищення до шофера. Після смерті голови родини він переходить на службу до доньки банкіра, Вікторії, яка виходить заміж за свого товариша Санчіса, генерального директора «Метробарни».
– Їх ще багато?
– Я тільки почала. Третій в’язень – Давид Мартін. Проклятий письменник, звинувачений у серії дивних злочинів, скоєних іще до громадянської війни. У 1930 році Мартінові вдалося втекти від поліції, як видається, перейшовши кордон із Францією. У 1939 році з незрозумілих причин він повертається інкогніто до Барселони, однак невдовзі після перетину кордону його затримують у Піренеях, у містечку Пучсарда.
– Який стосунок має Давид Мартін до цієї справи, окрім того, що був в’язнем Монтжуїку протягом тих років?
– Ось тут і починається все найцікавіше. Мартін – єдиний з усіх цих в’язнів, хто не був прямим клієнтом Бріанса. Адвокат береться його захищати на прохання Ізабелли Жисперт.