– Тої, що Семпере?
– Так, матері Даніеля. Жисперт – це її дівоче прізвище. Як вважається, померла від холери невдовзі після закінчення війни, у 1939 році.
– Як вважається?
– Зважаючи на особисті записи Бріанса, існують підстави вважати, що Ізабеллу Семпере було вбито. Отруєно, якщо точніше.
– Ану лишень угадаю…
– Правильно, Маурісіо Вальсом, який був хворобливо одержимий нею через своє кохання без взаємності. Так принаймні гадає Бріанс, який, що цілком очевидно, не може – або ж не наважується – нічого довести.
– А Мартін?
– Згідно з тими самими записами, Давид Мартін – це об’єкт іншої хворобливої одержимості Вальса.
– Здається, нехворобливих одержимостей у нашого міністра й не було…
– Схоже, Вальс намагався змусити Мартіна написати у в’язниці твори, які майбутній міністр мав намір згодом опублікувати під своїм ім’ям, щоб вдовольнити свою пиху й прагнення літературної слави чи якісь там іще амбіції. На нещастя, Давид Мартін, як стверджує Бріанс, був хворою людиною, що втратила здоровий глузд. Він чув голоси й був переконаний, ніби розмовляє з демонічним персонажем, витвором власної уяви – таким собі Кореллі. Мартінові марення, а також те, що протягом останнього року письменникового життя Вальс тримав його в осібній камері на самому вершечку замкової вежі, здобули йому серед арештантів прізвисько В’язень Неба.
– Це все починає звучати як історія, що мала би бути тобі до вподоби, Алісіє.
– У 1941 році, зрозумівши, що його план скористатися письменником не працює, Вальс наказує двом своїм посіпакам відвезти Давида Мартіна до закинутого будинку біля парку Ґуель і там його вбити. Однак у будинку сталося щось несподіване, і Мартіну вдалося врятуватися.
– Отже, Давид Мартін живий?
– Невідомо. А точніше, Бріансові невідомо.
– Однак він підозрює, що Мартін живий?
– І, либонь, це саме підозрює і Вальс…
– … який гадає, що це Мартін надсилає йому листи з погрозами й намагається його вбити. Щоб помститися.
– Такою є моя гіпотеза, – підтвердила Алісія. – Але це тільки здогадка.
– Є ще щось?
– Найцікавіше я лишила насамкінець, – усміхнулася дівчина.
– Смали.
– Четвертий в’язень – Віктор Маташ, автор циклу книжок «Лабіринт духів», примірник якого ми з тобою знайшли у Вальсовому столі. Донька міністра, Мерседес, пригадала, що ця книжка була останнім, що вона бачила у батька в руках тої ночі, коли Вальс безслідно щез.
– А як Маташ пов’язаний із рештою трьома?
– Маташ, схоже, був приятелем і колишнім колегою Давида Мартіна в тридцятих роках, коли вони обидва писали під псевдонімами серії романів для видавництва «Баррідо й Есковільяс». Бріансові записки натякають, що Маташ, як і Мартін, міг бути жертвою подібного Вальсового замислу. Хтозна, можливо, Вальс і справді намагався залучити всіх письменників-примар до написання твору, яким би він зробив собі ім’я та зажив слави в літературному світі. Зрозуміло, що Вальс не міг змиритися з тою роллю в’язничника, яку йому відвели, й очікував від свого одруження куди більшої вигоди.
– Тут має бути щось іще. Що сталося з Маташем?
– Його перевели з в’язниці Модело до Монтжуїку в 1941 році. Рік по тому, якщо вірити офіційним документам, Маташ наклав на себе руки в камері. Найімовірніше, його розстріляли і вкинули тіло до спільної могили, не лишивши про це жодного свідчення.
– І яка ж хвороблива одержимість керувала міністром у цьому випадку?
Алісія стенула плечима.
– Тут Бріанс не лишив своїх припущень, але дозволю собі звернути твою увагу на той факт, що коли Маурісіо Вальс у 1947 році заснував власне видавництво, то назвав його ім’ям головної героїні «Лабіринту духів», Аріадни…
Варґас зітхнув і протер очі, намагаючись опрацювати всю ту інформацію, яку допіру повідомила йому Алісія.
– Забагато збігів, – сказав він нарешті.
– Згодна, – підтримала його Алісія.
– Я одного не розумію. Якщо всі ці зв’язки існують, і ми – чи то пак ти – з’ясувала їх за три дні, як могло статися, що вся поліція й високопосадовці після кількох тижнів розслідування топчуться на порожньому місці?
Алісія закусила нижню губу.
– Саме це мене й турбує.
– Гадаєш, ніхто не хоче, щоб Вальс знайшовся?
Алісія ретельно зважила відповідь.
– Не думаю, що вони можуть собі це дозволити. Вальс – це не абихто, щоб зникнути, наче його й не було.
– Отже?
– Може, вони хочуть лише дізнатися, де він. І, може, вони зовсім не зацікавлені в тому, щоб вийшли на справжні причини його зникнення.
Варґас струснув головою і ще раз протер очі.
– То ти справді вважаєш, що Морґадо, Сальґадо й Мартін, троє колишніх Вальсових в’язнів, вимізкували план, щоб помститися йому за себе й за свого загиблого товариша, Віктора Маташа? Так ти гадаєш?