Алісія стенула плечима.
– Можливо, Морґадо, шофер, тут ні до чого. Можливо, це його начальник. Санчіс.
– Навіщо Санчісові таке робити? Це ж людина лояльна до влади. Він одружений зі спадкоємицею одного з найбільших статків у країні… Такий собі маленький, потенційний Вальс. Навіщо він мав би вплутуватися в таке?
– Не знаю.
– А той список чисел, який ми знайшли у Вальсовій машині?
– Це може бути що завгодно. А може, й не мати жодного стосунку до нашої справи. Просто випадковий збіг. Ти сам це казав, пригадуєш?
– Ще один збіг? За двадцять років служби в поліції справжніх збігів мені трапилося менше, ніж людей, які не брешуть.
– Не знаю, Варґасе. Не маю й гадки, що означають ці числа.
– А знаєш, що насправді в цьому всьому найменше сходиться?
Алісія знову кивнула, немовби прочитавши його думки.
– Вальс, – мовила вона.
– Так, Вальс, – підтвердив Варґас. – Попри всі його каверзи й інтриги протягом років, проведених комендантом у Монтжуїку, попри всі його вчинки, нехай навіть це він отруїв Ізабеллу Жисперт, убив чи намагався вбити Давида Мартіна, Маташа і ще бозна-кого… загалом-то ми говоримо про звичайного душогуба, в’язничника середньої ланки режиму. Таких, як він, – тисячі. Ти щодня перетинаєшся з ними на вулиці. Люди зі зв’язками, з друзями і знайомими у високих кабінетах, так, але всі вони зрештою лише підхлібники. Лакеї та дрібнота. Як такій людині за такий короткий час вдалося з самих низів видертися так високо?
– Хороше запитання, еге ж? – сказала Алісія.
– Коли твоя розумна голівка знайде на нього відповідь, тоді матимеш той фрагмент, якого бракує, щоб усе це безглуздя набрало бодай якогось сенсу.
– А ти хіба не збираєшся мені допомогти?
– Я вже починаю сумніватися у своїй придатності. Щось мені підказує, що відшукати ключ до цієї крутиголовки може бути небезпечнішим, ніж не відшукати. А я прагну вийти за кілька років на пенсію з повним забезпеченням, щоб присвятити свій час творам Лопе де Веґи й перечитати їх усі, від першого до останнього.
Алісія повалилася на канапу, вичерпавши весь свій запал. Варґас допив холодну каву й зітхнув. Потім підійшов до відчиненого вікна й глибоко вдихнув-видихнув. Удалечині знову калатали церковні дзвони, і поліціянт якусь хвилю споглядав, як сонце обсновує дзвіниці й голуб’ятники сяйнистими ниточками.
– Зроби мені ласку, – промовив він. – Не розповідай поки що про все це ані Леандро, ані будь-кому іншому.
– Я ще не зовсім збожеволіла, – урвала його Алісія.
Варґас зачинив вікно й підійшов до дівчини, яка починала виявляти ознаки втоми.
– Здається, тобі саме час до своєї труни, – пожартував він. – Ходи відпочинь.
Варґас узяв її за руку й провів до спальні. Відгорнувши укривало, він показав дівчині, щоб та лягала. Алісія скинула халат і пірнула під простирадло. Варґас накрив її аж до підборіддя, і вона, усміхаючись, поглянула на нього.
– Ти не почитаєш мені казочки?
– Обійдешся.
Варґас нахилився, щоб підняти халат із підлоги, а потім рушив до дверей.
– Тобі не здається, що нам поставили пастку? – запитала Алісія.
Поліціянт замислився над її словами.
– Чому ти це сказала?
– Не знаю.
– Пастки найчастіше ми ставимо самі на себе. Зараз я знаю тільки те, що тобі треба відпочити.
Варґас узявся за дверну ручку.
– Ти будеш тут?
Він кивнув.
– Спокійних снів, Алісіє, – сказав поліціянт, зачиняючи двері до спальні.
32
Вальс утратив відчуття часу. Він не пам’ятає, скільки днів чи тижнів уже тут, у цій кам’яній клітці. Востаннє він бачив сонце того далекого надвечір’я, коли поруч із Вісенте сидів у машині, що здіймалася вгору дорогою до Вальвідрери. Йому болить рука, але коли Вальс шукає її, щоб помасажувати, то не знаходить. Він відчуває, як йому коле в пальцях, яких у нього більше нема, як шпигає в кісточках, неначе там засіли залізні скалки. Ось уже кілька днів – а може, годин – йому дошкуляє біль у боці. Вальс не може розгледіти, якого кольору його сеча, що ллється в латунне цебро, однак гадає, що вона значно темніша, ніж зазвичай, і забарвлена кров’ю. Жінка не приходить, і Мартін також далі не з’являється. Вальс не розуміє. Хіба це не те, чого хотів божевільний письменник? Дивитися, як його кривдник гниє живцем у камері?
Тюремник без імені й лиця приходить раз на день. Принаймні Вальсові так здається. Він став рахувати дні його візитами. Тюремник приносить воду та їжу. Їжа завжди та сама: хліб, скисле молоко й часом щось схоже на висушене, як таранька, м’ясо, яке Вальсові важко жувати: зуби його розхиталися. Два вже випало. Іноді він проводить язиком по яснах, відчуває смак своєї крові й знає, що скоро випадуть ще.