До Алісії час від часу доходили чутки про це місце, але, як і більшості її земляків, дівчині не було відомо практично нічого про установу, що прихистилася в стінах цього палацу, справжньої реліквії середньовічної Барселони. Алісія знала, чи то пак здогадувалася, що Академія об’єднує товариство вчених, письменників і книголюбів, що поклали собі за мету оберігати писемні надбання людства, які вони збирали тут, починаючи від кінця XVIII століття, уперто не зважаючи на те, що довколишній світ рік за роком дедалі більше опирався їм, не сприймаючи таких дивацтв. Їхня спільнота скидалася на щось середнє між таємним орденом і літературним гуртком, такий собі приклад організації, за зачинені двері якої потрапляють тільки обрані й тільки вони знають, що всередині.
Запах каміння й неодмінна аура таємничості супроводжували Алісію, коли вона переступила поріг і пройшла до внутрішнього дворика, де були сходи, які вели нагору, до зали, що правила за приймальню. Там її перестрів схожий на першодрукаря персонаж, який, здавалося, мешкав тут від початку минулого століття. Чоловік підозріливо подивився на неї і запитав, чи це вона сеньйорита Ґріс.
– Власною персоною.
– Я так і подумав. Сеньйор Вілахуана в бібліотеці, – сказав чоловік, жестом запрошуючи її проходити всередину. – Прохання до відвідувачів зберігати тишу.
– Не хвилюйтеся, – відказала дівчина. – Я сьогодні вранці дала обітницю мовчання.
На обличчі суворого сторожа не з’явилося навіть натяку на усмішку, тож Алісія лише подякувала йому й попрямувала вперед із таким виглядом, наче знала, де шукати ту бібліотеку. Це завжди найефективніший метод, щоб потрапити до приміщень із обмеженим доступом: поводитися, як той, хто знає, куди йде, і не потребує ні дозволів, ні підказок. Подібно, як зі звабленням: хто просить дозволу, той програв ще до початку.
Алісія блукала сама по собі палацовими коридорами, зазираючи до зал зі скульптурами, аж доки не наштовхнулася на приязного чоловіка із зовнішністю бібліофіла, який назвався Полонієм і люб’язно запропонував провести дівчину до бібліотеки.
– Я вас бачу тут уперше, – зауважив Полоній, вигляд якого вказував на те, що весь його досвід стосунків із протилежною статтю закінчувався сонетами Петрарки.
– Сьогодні вам пощастило.
Алісія знайшла Серхіо Вілахуану в товаристві муз, а також близько п’ятдесяти тисяч книжок, що становили бібліотечний фонд академії. Журналіст сидів за одним зі столів перед чималенькою вежею з аркушів списаного паперу. Він гриз ковпачок авторучки й бурмотів щось собі під ніс, приборкуючи фразу, яка відмовлялася лягати на папір так, як йому хотілося. Вілахуана мав приємний вигляд задумливого й флегматичного британського науковця, що потрапив до середземноморського призвілля. Журналіст був одягнений у сірий вовняний костюм із краваткою, поцяткованою золотими письмовими перами, і шаликом шафранового кольору, накинутим на плечі. Алісія пройшла до читальної зали, відлунням кроків повідомляючи про своє прибуття. Вілахуана виринув із забуття й, підвівши голову, подивився на Алісію поглядом, у якому дипломатичність змішалася з ущипливістю.
– Сеньйорита Ґріс, я гадаю, – промовив він, надіваючи ковпачок на ручку й ґречно підводячись.
– Називайте мене Алісією, будь ласка.
Дівчина простягнула йому руку, яку Вілахуана потиснув із поштивою, але дещо стриманою усмішкою. Відтак жестом запросив Алісію сідати. Його очі, маленькі й проникливі, оглядали її з сумішшю недовіри й цікавості. Алісія вказала на стіл, вкритий аркушами з іще мокрим чорнилом.
– Я перервала вашу працю?
– Радше вирятували мене від неї, – відказав Вілахуана.
– Ви проводите бібліографічне розслідування?
– Готую промову з нагоди вступу до цієї спільноти.
– Мої вітання.
– Дякую. Не хотів би видатися неввічливим, сеньйорито Ґріс, Алісіє, однак я чекаю на ваш візит уже кілька днів, тож, гадаю, ми можемо відкинути церемонії.
– Отже, я так розумію, дон Ґуставо Барсело розповів вам про мене?
– У загальних рисах, так би мовити. Ви справили на нього глибоке враження.
– Одна з моїх спеціалізацій.
– Це я можу засвідчити сам. До речі, деякі з ваших колишніх знайомих у центральному комісаріаті також переказують вам вітання. Не дивуйтеся. Ми, журналісти, такі. Полюбляємо ставити запитання. Погана звичка, яку набуваєш із роками.
Вілахуана стер із обличчя всі ознаки усмішки й пильно подивився на Алісію.
– Хто ви? – запитав він навпрямки.
Алісія замислилася над тим, чи слід трохи прибрехати або й узагалі наплести сім мішків гречаної вовни, але щось у цьому погляді журналіста підказало їй, що це буде великою тактичною помилкою.