– Я та, хто прагне з’ясувати правду про Віктора Маташа.
– Останнім часом учасників вашого клубу не відженешся. Можна поцікавитися, навіщо вам ця правда?
– Боюся, що не можу відповісти на ваше запитання.
– Не збрехавши, ви маєте на увазі?
Алісія кивнула.
– Чого, із поваги до вас, я не збираюся робити.
Посмішка, цього разу переповнена іронії, знову з’явилася на обличчі Вілахуани.
– Ви гадаєте, що, підлизуючись до мене, досягнете більше, ніж брешучи?
Алісія кліпнула віями й прибрала щонайсолодшого виразу обличчя.
– Ви ж не дорікнете мені за те, що я принаймні спробувала.
– Я бачу, Барсело не помилився щодо вас. Якщо не можете розповісти правди, то хоча б скажіть, чому ви цього не можете зробити.
– Тому що, розповівши вам правду, я наразила б вас на небезпеку.
– То ви мене оберігаєте?
– У певному розумінні, так.
– І за це я маю сповнитися до вас удячністю й допомогти? Такий ваш задум?
– Я рада, що ви бачите речі моїми очима.
– Боюся, мені потрібен кращий стимул. Не косметика. Плоть слабка, але коли вступаєш у середні літа, здоровий глузд бере гору.
– Так кажуть. Як щодо взаємовигідної угоди? Барсело розповів, що ви працюєте над книжкою про Маташа та інших письменників із утраченого тими роками покоління.
– «Покоління» – це занадто гучно сказано, а епітет «втрачене» більше личить до поезії.
– Я кажу про Маташа, Давида Мартіна та інших…
Вілахуана здійняв брови.
– Що вам відомо про Давида Мартіна?
– Те, що, я переконана, може вас зацікавити.
– Наприклад?
– Наприклад, подробиці справ Мартіна, Маташа та інших в’язнів замку Монтжуїк, що, як вважається, зникли між 1940 і 1945 роками.
Вілахуана не зводив із неї погляду. Очі йому блищали.
– Ви спілкувалися з адвокатом Бріансом?
Алісія обмежилася кивком голови.
– Я напевне знаю, що він нізащо не розповість нікому своїх таємниць, – мовив Вілахуана.
– Є інші способи дізнатися правду, – натякнула Алісія.
– У комісаріаті мені казали, що це ще один із ваших талантів.
– Це все злі заздрощі, – відказала дівчина.
– Наш національний спорт, – підтвердив Вілахуана, який, схоже, мимоволі діставав задоволення від цієї невеличкої словесної дуелі.
– Попри це, мені здається, що дзвонити до комісаріату й розпитувати про мене, тим паче тепер, не було вдалою думкою. Це я вам кажу заради вашого ж добра.
– Я не такий дурень, сеньйорито. Я нікуди не дзвонив, і моє ім’я ніде не зринало. Як бачите, я теж роблю все можливе, щоб оберегти себе.
– Я рада це чути. У наші часи зайва обережність не завадить.
– Схоже, щодо одного ми з вами обоє згодні: довіряти вам не можна.
– У певних місцях і в певні моменти це найкраща з рекомендацій.
– Не буду заперечувати. Скажіть-но, Алісіє, чи часом усе це не має стосунку до нашого неповторного міністра дона Маурісіо Вальса та його ретельно забутого минулого, коли він був комендантом в’язниці в замку Монтжуїк? – запитав журналіст.
– Що змушує вас так думати?
– Вираз вашого обличчя, коли я згадав про Вальса.
Дівчина завагалася на якусь мить, і Вілахуана кивнув сам до себе, підтверджуючи свою підозру.
– Припустімо, що це так. Що тоді? – поцікавилася Алісія.
– Скажімо так: це посприяло б моєму зацікавленню у цій справі. Угоду якого характеру ви маєте на думці?
– Виключно літературного, – відказала Алісія. – Ви розповідаєте мені все, що знаєте про Маташа, а я обіцяю надати вам доступ до всієї інформації, якою володію, щойно розв’яжу справу, над якою зараз працюю.
– А доти?
– А доти – моя довічна вдячність і ваша втіха від усвідомлення того, що ви допомогли бідолашній панянці в скрутному становищі.
– Он як. Що ж, мушу визнати, що ви принаймні куди переконливіші за вашого, наважуся припустити, колегу, – заявив Вілахуана.
– Перепрошую?
– Я кажу про чоловіка, який навідувався до мене кілька тижнів тому і якого я, до речі, відтоді не зустрічав, – пояснив журналіст. – Ви не обмінюєтеся між собою інформацією під час обідньої перерви? Чи йдеться про вашого конкурента?
– Ви не пригадуєте його імені? Часом не Ломана?
– Можливо. Не запало мені в пам’ять. Старість – не радість, як то кажуть.
– Який він мав вигляд? – запитала Алісія.
– Куди менш спокусливий, ніж ви.
– У нього був шрам на обличчі?
Вілахуана кивнув, а потім, примружившись, поглянув на Алісію.
– Часом не ваших рук справа?
– Він порізався, коли голився. Завжди такий незграбний. То що ви розповіли Ломані?
– Нічого, чого він ще не знав, – відказав Вілахуана.