– Він згадував про Вальса?
– Не прямо. Одначе було помітно, що його цікавлять роки, проведені Маташем у замку Монтжуїк, та його дружба з Давидом Мартіном. Не треба мати бозна-скільки розуму, щоб зв’язати кінці докупи.
– І більше ви його не бачили й не розмовляли з ним?
Вілахуана похитав головою.
– Ломана може бути дуже наполегливим, – промовила Алісія. – Як ви його позбулися?
– Я сказав йому те, що він хотів почути. Точніше, те, що він сподівався почути.
– І що саме?
– Його, схоже, неабияк цікавив будинок, у якому Віктор Маташ мешкав з родиною до свого арешту в 1941 році, біля Водної магістралі, перед кварталом Вальвідрера.
– Звідки такий інтерес до будинку?
– Він запитав мене про значення фрази «вхід до лабіринту». Хотів знати, чи може це означати якесь конкретне місце, – мовив Вілахуана.
– І?
– Я сказав йому, що в книжках «лабіринтового» циклу «вхід», себто отвір, крізь який Аріадна «провалюється» до підземного світу тої іншої Барселони, розміщений у будинку, де дівчинка мешкає разом зі своїми батьками. А будинок цей жоден інший, окрім як той, у якому жила родина Маташів. Я повідомив вашому колезі адресу й розповів, як дістатися туди. Тут немає нічого такого, чого б він не зміг дізнатися сам, понишпоривши з годинку в реєстрі нерухомості. Мабуть, він сподівався знайти там скарб або що й краще. Правильно я міркую?
– Ломана сказав вам, на кого працює? – запитала Алісія.
– Він показав мені поліційний значок. Як у кіно. Я не фахівець, але значок мені видався справжнім. У вас теж такий є?
Дівчина похитала головою.
– Шкода. Фатальна жінка на службі режиму… Я гадав, на таке можна натрапити хіба що в романі Хуліана Каракса.
– Ви читали Каракса?
– Звісно! Це ж святий покровитель усіх проклятих письменників Барселони. Взагалі, я б не здивувався, якби виявилося, що ви з ним знайомі. Ви видаєтеся достоту героїнею його творів.
Алісія зітхнула.
– Це дуже важливо, сеньйоре Вілахуана. На карту поставлено життя кількох людей.
– Назвіть хоча б когось одного. Із іменем і прізвищем, коли ваша ласка. Тоді я, можливо, й поставлюся до цього всього серйозніше.
– Я не можу цього зробити, – відказала Алісія.
– Авжеж. Заради моєї ж власної безпеки, еге ж?
Дівчина кивнула.
– Але я в це не вірю, – сказав журналіст.
Відтак сплів руки на животі й, замислившись, відкинувся на своєму стільці. Алісія відчула, що втрачає його. Настав час закинути приманку.
– Коли ви востаннє бачили міністра Вальса на людях? – запитала вона.
Вілахуана розплів пальці, в очах його знову зблиснув вогник зацікавленості.
– Кажіть далі.
– Не так швидко. Наша домовленість полягає в тому, що ви розповісте мені все, що знаєте про Маташа й Мартіна, а я розповім вам усе, що можу, тоді, коли зможу. А це немало. Даю вам слово.
Вілахуана розсміявся собі під ніс, однак повільно кивнув.
– Разом із Вальсом?
– Разом із Вальсом, – збрехала Алісія.
– Гадаю, марно просити вас показати мені книжку.
Алісія продемонструвала свою найчарівливішу усмішку.
– Про неї ви також збрехали?
– Лише частково. Книжка була в мене ще два дні тому, але я її втратила.
– Підозрюю, що не забувши її в трамваї.
Алісія похитала головою.
– Наша домовленість, якщо дозволите мені поправку, така, – промовив Вілахуана. – Ви скажете мені, де дістали цю книжку, а я розповім вам усе, що ви хочете знати.
Не встигла Алісія розтулити рота, як журналіст застережливо підняв палець.
– Ще одне слово про мою безпеку, і я змушений буду побажати вам усього найкращого й попрощатися. Те, що ви мені розкажете, певна річ, залишиться між нами…
Дівчина надовго замислилася.
– Даєте слово?
Вілахуана поклав руку на стіс аркушів із текстом, над яким працював.
– Клянуся своєю вступною промовою.
Тоді Алісія кивнула й, роззирнувшись довкола, переконалася, що вони самі в бібліотеці. Журналіст вичікувально дивився на неї.
– Я знайшла її тиждень тому в кабінеті Маурісіо Вальса в його приватному помешканні. Книжка була схована в його робочому столі.
– А можна дізнатися, що ви там робили?
Алісія нахилилася ближче до журналіста.
– Розслідувала зникнення міністра.
Очі Вілахуани спалахнули, як бенгальські вогники.
– Пообіцяйте, що в мене буде ексклюзив на цю тему і все, що довкола неї.
– Клянуся вашою вступною промовою.
Вілахуана пильно поглянув їй у вічі. Алісія ані зморгнула. Журналіст узяв зі стола кілька порожніх аркушів і простягнув їх дівчині разом зі своєю авторучкою.
– Тримайте, – промовив він. – Гадаю, вам схочеться щось записати…