– Але сталося диво.
– Саме так. Переживши кілька важких років і кілька викиднів, у 1931 році Сусана знову завагітніла. Маташ страшенно боявся, що вона втратить і цю дитину, а разом із нею, можливо, і власне життя. Однак цього разу все минулося добре. Сусана завжди хотіла донечку, щоб назвати її на честь сестри, яку втратила в дитинстві.
– Аріадною.
– Ще коли Сусана тільки намагалася зайти на дитину, вона попросила Маташа взятися за нову книжку, цілком відмінну від усіх тих, які він написав доти. Книжку, призначену ні для кого іншого, тільки для їхньої донечки, що наснилася була Сусані. Саме так. Сусана стверджувала, що бачила свою доньку вві сні й розмовляла з нею.
– Це і був початок «Лабіринту духів»?
– Так. Маташ узявся писати першу книжку з серії про пригоди Аріадни в зачарованій Барселоні. Я думаю, він писав її не тільки для Аріадни, але й для самого себе. Мені завжди здавалося, що «Лабіринт духів» певним чином був попередженням.
– Попередженням чого?
– Того, що насувалося на нас. Ви тоді, мабуть, були ще маленькою дівчинкою… У передвоєнні роки все вже мало дуже поганий вигляд. Лихо висіло в повітрі…
– Ось маєте хороший заголовок для вашої книжки.
Вілахуана всміхнувся.
– Ви гадаєте, Маташ підозрював, що станеться далі?
– Не тільки він. Хіба лише сліпий міг цього не бачити. Маташ часто казав про це. Кілька разів навіть визнавав, що роздумує, чи не виїхати за кордон, але його дружина не хотіла покидати Барселони. Сусана гадала, що тоді вона ніколи не завагітніє. А потім уже було запізно.
– Розкажіть мені про Давида Мартіна. Ви його знали?
Вілахуана закотив очі до стелі.
– Мартіна? Трохи. Перетиналися з ним два чи три рази. Маташ познайомив нас у барі «Каналетас». Вони були добрими приятелями ще з юних літ, до того як Мартін розгубив клепки, але Маташ і далі ставився до нього з великою повагою. Мені, по правді сказати, він видався найдивакуватішою людиною, яку я зустрічав у своєму житті.
– У якому розумінні?
Вілахуана порозважав якусь мить, перш ніж відповісти.
– Давид Мартін був блискучим молодим чоловіком, можливо, навіть занадто блискучим, що й пішло йому на шкоду. Але, на мою скромну думку, він зовсім звихнувся.
– Звихнувся?
– Збожеволів. Геть-чисто.
– Чому ви так гадаєте?
– Назвімо це інтуїцією. Мартін чув голоси… І то були голоси не муз.
– Маєте на увазі, що він страждав на шизофренію?
– Щось на кшталт цього. Знаю, що Маташ турбувався за нього. І немало. Маташ був такий, турбувався за всіх на світі, окрім себе самого. Здається, Мартін уплутався в бозна-яку халепу й відтоді його майже не бачили. Він уникав людей.
– У нього не було родини, яка могла б допомогти?
– У нього не було нікого. А якщо хтось і був, то Мартін віддалився від усіх. Його єдиним зв’язком із реальним світом була юна дівчина на ім’я Ізабелла, яку він узяв до себе ученицею. Маташ вважав, що тільки ця Ізабелла тримала Мартіна при житті, тільки вона намагалася вберегти його від самого себе. Маташ не раз казав, що єдиним справжнім демоном його товариша був той, що жив у Мартіновій голові й пожирав його живцем.