Військові дії наближалися, і невдовзі Маташ виявив, що не може писати. Він годинами сидів за машинкою, утупивши погляд у вікно. Згодом він став спускатися в місто майже щодня, шукаючи сюжетів, як він себе запевняв, а насправді щоб утекти від себе самого. Більшість його знайомих на той час запобігали ласки на каламутному чорному ринку прислужництва, що розквітнув у тіні війни. Поміж голодними літераторами пішов поголос, що Маташ, попри збитковість видавництва, отримує платню від Ревельса й Баденса. Колись його давній друг Мартін попереджав: «Заздрість – це гангрена письменників, вона точить нас, і ми гниємо живцем, аж доки забуття не косить усіх без жалю». За кілька місяців Маташеві знайомі відцуралися його. Коли вони помічали його здалеку, то переходили на другий бік вулиці, щось бурмочучи між собою і зневажливо посміюючись. Інші проходили повз нього, опустивши очі.
Перші місяці воєнних дій Барселона провела, занурена в дивний напівсон, сповнений страхів і внутрішньої колотнечі. Фашистський заколот у місті зазнав поразки в перші ж дні, і хотілося вірити, що війна лишилася десь далеко, що це лише ще одна порожня погроза куцих на зріст і на совість генералів і що за кілька тижнів усе повернеться до тої гарячкової ненормальності, яка характеризувала громадське життя країни.
Маташ уже не вірив у це. І боявся. Він знав, що громадянська війна – це не один конфлікт, а сукупність маленьких чи великих сутичок, переплетених між собою. Офіційну історію завжди пишуть хронікери, що належать або до переможців, або до переможених, але ніколи ті, які потрапили в пастку між двома таборами і які зазвичай не підкидують дров у вогнище. Мартін часто казав, що в Іспанії противника зневажають, але того, хто має власну думку й не пливе за течією, ненавидять. Тоді Маташ йому не вірив, але тепер уже починав думати, що єдиний гріх, який не пробачають в Іспанії, – це відмовитися пристати до одного чи другого стада. А де є стадо овець, завжди з’являються голодні вовки. Маташ мимоволі навчився цього всього і вже відчував запах крові в повітрі. Ще настане час ховати мерців і розповідати байки, а тепер треба було діставати ножі й вінчати на царство нікчем. Війни загиджують усе, вичищаючи лише пам’ять.
Того лиховісного дня 1937 року, який змінив долю Маташа, письменник спустився в місто, щоб зустрітися з Ревельсом. Завжди, коли вони бачилися, видавець запрошував його на обід до бару «Велодром», що розміщувався поблизу видавництва «Орбе» на вулиці Діагональ, і тишком совав йому конверт із дещицею грошей, яких вистачало, щоб прогодувати родину ще кілька тижнів. Того дня Маташ уперше відмовився взяти конверт. Ось як він описує цю сцену в «Спогадах про пітьму», романізованій хроніці воєнних і повоєнних років аж до його ув’язнення, яку ніколи не було видано і в якій Маташ – лише ще один персонаж, що його описує оповідач-всезнавець – можливо, богиня долі, а можливо, й ні.
Засклений фасад величезного бару «Велодром» здіймався там, де вулиця Мунтанер закінчувала свій аристократичний спуск, за кілька кроків від вулиці Діагональ. Приміщення, освітлене, як акваріум, подібне своїм склепінням до мирського собору, правило за прихисток, а також цикорну залу, тим, хто досі намагався вдавати, що вірить, ніби життя йде своїм звичаєм, а завтра чи післязавтра настануть кращі часи. Ревельс завжди сідав за кутовий столик, з якого можна було спостерігати за всією залою, а також бачити, хто входить і виходить.
– Ні, сеньйоре Ревельс. Я більше не можу брати від вас милостиню.
– Це не милостиня, це капіталовкладення. Ви знаєте, що ми з Баденсом переконані в тому, що за десять чи двадцять років ви станете одним із найчитаніших авторів у всій Європі. А якщо ні, я подамся у священики, а Баденс замість трюфелів буде їсти саму тільки мортаделу. Присягаюся на цій тарілці зі смаженими равликами.