– Ви, як завжди, сиплете дотепами.
– Зробіть мені ласку, візьміть гроші.
– Ні.
– Це ж треба, щоб із мільйонів іспанців мені трапився один-єдиний, який відмовляється брати гроші під столом!
– І що вам сказала на це ваша скляна куля?
– Слухайте, Вікторе, я б із задоволенням прийняв книжку взамін на платню, але зараз ми видати її не зможемо. Вам це відомо.
– Отже, мені доведеться зачекати.
– Це може тривати роки. У цій країні є люди, які не заспокояться, доки не винищать один одного. Тут, коли хтось втрачає здоровий глузд – що трапляється доволі часто, – він ладен вистрілити собі в ногу, якщо гадатиме, що так зробить кульгавим свого сусіда. І це минеться не скоро. Повірте мені.
– У такому разі краще померти з голоду, ніж бачити це все.
– Ви справжній герой. Вибачте тільки, що не плачу від зворушення. А для ваших дружини й доньки ви такої самої долі бажаєте?
Маташ заплющив очі під тягарем свого лиха.
– Я цього не казав.
– Тоді не кажіть і інших дурниць. Беріть гроші.
– Я поверну вам усе. До останнього сентимо.
– У цьому я ніколи не сумнівався. А тепер поїжте трохи, ви нічого й до рота не взяли. І заберіть додому хліб. І, до речі, зайдіть якось до видавництва. Там Баденс надіслав нам із Емпурди кілька ящиків прекрасної городини. Чи не могли б ви забрати трохи собі, а то мій кабінет скидається на овочеву крамницю?
– Ви вже йдете?
– Маю справи. Тримайтеся, Вікторе. І пишіть, бо одного дня – ось побачите – ми знову видаватимемо книжки, а ви ще мусите зробити нас багатими.
Видавець пішов, лишивши письменника за столиком самого. Маташ знав, що Ревельс прийшов сюди тільки для того, щоб віддати гроші, і, виконавши своє завдання, волів піти, щоб не змушувати товариша почувати сором і приниження через неспроможність прогодувати свою сім’ю інакше, як із чужої ласки. Маташ підчистив свою тарілку й заходився збирати до кишень скибки хліба, що лишився, коли на столик лягла чиясь тінь. Письменник підвів погляд і побачив одягнутого в пошарпаний костюм молодого чоловіка, що тримав у руках теку, подібну до тих, що стосами валяються в судах і архівах. Молодик мав надто хирлявий і нужденний вигляд, щоб бути політичним комісаром, який прийшов по Маташа.
– Не заперечуєте, якщо я присяду коло вас?
Маташ похитав головою.
– Мене звати Бріанс. Фернандо Бріанс. Я адвокат, хоч ним і не видаюся.
– Віктор Маташ, письменник, хоч також ним не видаюся.
– Що за часи настали, еге ж? Ті, хто є кимось, видаються ніким, а ті, хто ще два дні тому був ніким, тепер видаються чимось більшим, ніж вони є насправді.
– Я бачу, ви не лише адвокат, а ще й філософ.
– І все це за цілком помірну платню, – зауважив Бріанс.
– Я б із задоволенням винайняв вас, щоб захистити своє власне кохання, але, боюся, у мене зараз скрутно з фінансами.
– Не бійтеся. Клієнта я вже маю.
– Хто ж тоді я у цій історії? – запитав Маташ.
– Митець, якому поталанило бути обраним для дуже прибуткової роботи.
– Он як? І хто ж ваш клієнт, насмілюся запитати?
– Чоловік, який ревно оберігає своє особисте життя.
– Хто ж його не оберігає?
– Той, хто його не має.
– Забудьте на хвилинку про філософію й поверніться до адвокатури, – мовив до нього Маташ. – Яким чином я можу бути корисний вам чи вашому клієнту?
– Мій клієнт – чоловік значливий і грошовитий. Він один із тих, про кого кажуть, що у них є все.
– І саме вони завжди хочуть ще більше.
– У нашому випадку ось у цьому «ще більше» й полягають ваші послуги, – пояснив Бріанс.
– Які ж послуги може надати письменник у воєнний час? Мої читачі не хочуть читати, вони хочуть убивати одне одного.
– Ви ніколи не замислювалися над тим, щоб написати біографію? – запитав адвокат.
– Ні. Я пишу вигадані історії.
– Існує думка, що серед усіх літературних жанрів найбільше вигадки саме в біографії.
– За винятком, можливо, автобіографії, – погодився Маташ.
– Отож-то. Як новеліст, визнайте, що в годину скрути будь-яка історія – це лише історія.
– Як новеліст, я визнаю тільки аванси. Бажано готівкою.
– До цього ми ще дійдемо. Однак, чисто теоретично, хіба життєпис будь-якої особи не створено зі слів, з мови? Хіба ні?
Маташ зітхнув.
– Усе створено зі слів і з мови, – відказав він. – Навіть софізми адвокатів.
– А хто ж у такому разі письменник, якщо не будівничий мови? – запитав Бріанс.
– Той, хто не має жодних перспектив у своїй професії, коли люди перестають думати головою і починають думати нижньою частиною кишківника, щоб не сказати чогось іншого.