– Тобто?
– Мабуть, мені слід було почати з того, що насправді ця книжка має бути автобіографією. Ви напишете її від першої особи, і підписана вона буде іменем мого клієнта.
– Мабуть, уже й назва є?
– Тільки робоча. «Я, Такий-то. Спогади іспанського фінансиста». Гадаю, альтернативні пропозиції приймаються.
Тоді Маташ зробив те, чого від нього не очікував ні Бріанс, ні він сам. Він розреготався. Письменник реготав, аж доки йому не виступили сльози на очах, а відвідувачі бару не стали позирати на нього скоса, дивуючись, як у когось ще може лишатися бажання веселитися в такі часи. Пересміявшись, Маташ глибоко видихнув і подивився на Бріанса.
– Це можна розуміти, як вашу згоду? – з надією запитав адвокат.
– А який вибір мені лишається?
– Нам із вами завтра чи післязавтра пустять кулю в голову в якомусь завулку, а найближчим часом те саме зроблять із вашою та моєю родинами.
– Де підписати?
По якомусь часі, після кількох безсонних ночей, сповнених тяжких роздумів і вагань, Маташ не витримав і пішов до свого видавництва «Орбе». Ревельс не збрехав: у приміщенні стояв запах добірних овочів і фруктів з плантації в Емпурді. Ящики, наповнені справжнім скарбом – городиною Баденса, вишикувалися вздовж коридорів поміж стосів книжок і рахунків до оплати. Ревельс уважно вислухав письменника, нюхаючи тим часом розкішний помідор, яким бавився в руках.
– Що скажете? – запитав Маташ, закінчивши розповідь про свою халепу.
– Божественний овоч. На сам тільки запах у мене прокидається апетит, – відказав Ревельс.
– Я маю на увазі мою дилему, – наполіг Маташ.
Ревельс поклав помідор на стіл.
– У вас немає іншого виходу, мусите погоджуватися, – заявив видавець.
– Ви кажете мені це, бо знаєте, що саме це я хочу почути.
– Я кажу вам це тому, що мені б хотілося й далі бачити вас живого, і тому, що ви нам винні гроші, які ми сподіваємося одного дня повернути. Ви вже отримали ту писанину?
– Частково.
– І?
– Гидота.
– А ви чекали на сонети Шекспіра?
– Сам не знаю, на що я чекав.
– Принаймні тепер можна робити припущення, про кого йдеться.
– Здається, я знаю, – промовив Маташ.
Очі видавцеві нетерпляче заблищали.
– Кажіть…
– Судячи з того, що я прочитав, підозрюю, що мова йде про Убача.
– Міґеля Анхеля Убача? Отакої! Порохового Банкіра?
– Схоже, це прізвисько йому не надто подобається.
– Сучому сину, бачте, не подобається прізвисько? Нехай тоді дає гроші на благодійність, а не на війну.
– Ви знаєте все про всіх на світі. Що ви знаєте про нього? – запитав Маташ.
– Я знаю лише про тих, хто важливий, – уточнив Ревельс.
– Я розумію, що світ гольтіпак і пройдисвітів не надто вас принаджує.
Ревельс, захоплений тим, що опинився посеред такої історії з найвищих політичних сфер, пропустив шпильку повз вуха. Він визирнув з кабінету й гукнув одну зі своїх повірниць, Лауру Франконі.
– Лауро, зайди до мене на хвильку, якщо можеш…
Чекаючи на помічницю, Ревельс нервово сновигав по кабінету. Невдовзі, оминаючи ящики з цибулею, у дверях з’явилася Лаура Франконі, яка, побачивши Маташа, усміхнулася йому й підійшла, щоб поцілувати. Мініатюрна й метка, Лаура була тим дієвим мозковим центром, завдяки якому все видавництво функціонувало без скрипу.
– Як вам подобається ця виставка сільськогосподарських продуктів? – запитала вона. – Покласти вам кілька кабачків?
– Тут наш приятель Маташ нещодавно уклав угоду з богами війни, – мовив видавець.
Письменник зітхнув.
– Чому б вам не висунутися з вікна й не прокричати це в гучномовець? – поцікавився він.
Лаура Франконі причинила двері кабінету і стурбовано поглянула на Маташа.
– Розкажіть їй, – попросив Ревельс.
Маташ розповів Лаурі коротку версію подій, але жінці цього вистачило, щоб самостійно заповнити пропуски. Коли письменник закінчив, вона лише підійшла й засмучено поклала руку йому на плече.