– До речі, а цей сучий син Убач уже має видавця, який публікуватиме його примхи?
Лаура скинула на нього їдким поглядом.
– Я лише вказав на можливість зиску, – став виправдовуватися Ревельс. – Не розумію, звідки така реакція на мої слова, зважаючи на ті часи, в яких нам доводиться виживати.
– Я був би вам вельми вдячний за поради й допомогу, – нагадав Маташ.
Лаура взяла його за руку й поглянула просто в очі.
– Візьміть гроші. Напишіть цьому чванькові те, що він хоче, і забирайтеся з цієї країни назавжди. Я раджу Аргентину. Землі подостатком, а стейки – просто дивовижні.
Маташ перевів погляд на Ревельса.
– Амінь, – виголосив видавець. – Я сам не зміг би розтлумачити краще.
– А не маєте якихось порад, що не передбачали б мандрівки за тридев’ять земель і життя у вигнанні для моєї сім’ї?
– Дивіться, Маташе. Хай як би ви не вчинили, однаково на кону ваше життя. Якщо переможе зграя Убача, яка зараз значно попереду за очками, то, носом чую, коли ви завершите роботу, ваше існування створюватиме незручності й знайдуться ті, хто захоче, щоб ви зникли. А якщо переможе Республіка і хтось дізнається, що ви працювали на одного з кредиторів Франко, то, я гадаю, вам виставлять рахунок за все.
– Просто пречудово.
– Ми можемо допомогти вам щезнути. Баденс має зв’язки в торговельному флоті, і ми могли б за кілька днів улаштувати, щоб вас із родиною переправили до Марселя. Звідти – ви вже самотужки. Я б на вашому місці дослухався до сеньйорити Лаури й подався б до Америки. Північної чи Південної, байдуже. Головне – опинитися по той бік океану.
– Ми будемо до вас навідуватися, – заявила Лаура. – А може, й переберемося до вас назовсім, зважаючи на те, куди рухається ця країна…
– І привозитимемо вам помідори й гарнірну зелень для тих барбекю, якими ви будете насолоджуватися, маючи в кишені двісті тисяч песет, – виголосив Ревельс.
Маташ засопів.
– Дружина не хоче покидати Барселони.
– Підозрюю, ви їй ще нічого про це все не розповідали, – сказав видавець.
Маташ похитав головою. Ревельс і Лаура Франконі перезирнулися.
– Я теж нікуди не хочу втікати, – промовив письменник. – На щастя чи на нещастя, Барселона – це мій дім. Вона у мене в крові.
– Малярія теж у крові, але це не йде людині на користь, – зауважив Ревельс.
– У вас є вакцина проти Барселони?
– У глибині душі я вас розумію. Я почувався б так само. Одначе подивитися світ, та ще й із добре натоптаною кишенею, я б не відмовився. Вам не обов’язково вирішувати вже. Маєте рік, чи то пак півтора, щоб усе обміркувати. Доки не здасте книжки й доки триватиме війна, все лишатиметься в непевному стані. Працюйте, як працювали з нами, не вкладаючись у строки й тримаючи нас ні в сих ні в тих…
Лаура на знак підтримки поплескала його по спині. Ревельс узяв приголомшливий зразок емпурданської агрокультури й простягнув його письменникові.
– Помідорчика не бажаєте?
Зберігся лише уривок «Спогадів про пітьму», однак усе вказує на те, що Маташ вирішив упокоритися долі. Схоже на те, що першу версію автобіографії Міґеля Анхеля Убача він здав аж на початку 1939 року. Коли війна підійшла до кінця й франкістські війська тріумфально входили в Барселону, Маташ іще працював над редакційними поправками й запропонованими йому змінами, більшість яких, імовірно, належали дружині Убача Федеріці, яка поєднувала фанатичне захоплення фашизмом зі слабкістю до мистецтва й літератури. Здавши остаточну версію книжки, Маташ, який, мабуть, розмірковував над порадою своїх видавців покинути країну разом із родиною та своїм гонораром, усе ж не дослухався до остороги й вирішив лишитися. Найімовірнішою причиною такого рішення було те, що дружина письменника знову завагітніла й невдовзі мала народити їхню другу доньку.
На той час Убач уже повернувся до Іспанії з перемогою, розкошуючи у славі і вдячності від найвищих очільників держави за свою фінансову допомогу франкістам. То були часи помсти, але також і часи віддяки. Переформовувалися всі інститути суспільного життя іспанців: одні занепадали в непам’ять, внутрішню еміграцію і злидні, тим часом як інші здіймалися на престижні і впливові пости. У суспільстві не лишилося жодного закутка, де б ця чистка не проводилася з невблаганною ретельністю. Техніка перефарбовування – традиція, що глибоко вкорінилася на Піренейському півострові – досягла філігранної досконалості. Війна лишила за собою сотні тисяч убитих, але ще більше забутих і проклятих. Значна частина колишніх знайомих і колег Маташа, які раніше його так зневажали, тепер у розпачі благали його допомогти, змилосердитися й замовити за них слово. Більшість невдовзі потрапили до в’язниці, де провели багато років, доки та дещиця, що лишилася від них, не згасла назавжди. Декотрих стратили без жалю. Інші наклали на себе руки або померли від горя чи хвороб.