Були й такі – цілком очікувано, найбільш самовпевнені й позбавлені будь-якого хисту, – що перекинулися до табору переможців. Як придворні ставленці режиму, вони здобували успіх, якого власними зусиллями їм годі було домогтися. Політика часто слугує прихистком для всяких посередніх митців, а то й зовсім невдах. Там вони розквітають, здобувають владу, якою чваняться, а насамперед користаються, щоб помститися всім, хто своєю працею і талантом досяг того, до чого вони ніколи не могли навіть наблизитися в ті часи, коли з жертовним виглядом проголошували, що зроблять усе, аби виконати свій священний обов’язок перед батьківщиною.
Улітку 1941 року, через два тижні після народження Соні, другої доньки Сусани й Віктора Маташів, сталася непересічна подія. Їхня родина насолоджувалася сонячним і спокійним недільним днем у своєму будинку біля Водної магістралі, коли почувся гуркіт автомобілів. Під’їхав кортеж, і з першої машини вийшли четверо озброєних чоловіків в однакових костюмах. Маташ боявся найгіршого, аж тут помітив, що з другої машини, «мерседеса», майже ідентичного до того, що возив генералісимуса Франко, з’явився кавальєро з вишуканими манерами в товаристві дами зі світлявим волоссям, вирядженої так, наче вона приїхала на коронацію королеви. Це були Міґель Анхель Убач та його дружина Федеріка.
Маташ, який так і не розповів дружині правди про книжку, на яку поклав понад півтора року свого життя – книжку, якою врятував життя своїй коханій, – відчув, як земля провалюється йому з-під ніг. Сусана, спантеличена, запитала, хто ці, такі вельможні, гості, що йдуть через їхній садок. Пояснить усе замість нього донья Федеріка, яка провела той довгий день разом із Сусаною. Доки дон Міґель Анхель із Маташем обговорювали чоловічі справи в робітні письменника за чаркою бренді й кубинськими сигарами (які банкір приніс із собою як подарунок), донья Федеріка перетворилася на найкращу подружку цієї бідолашної простачки, яка ледве-ледве трималася на ногах, досі немічна після пологів. Попри це, банкірша не заперечувала, коли Сусана підвелася й пішла на кухню, щоб приготувати чаю, до якого гостя не зволила навіть торкнутися, і принести сухе печиво, яке в домі Убачів не кинули б навіть собакам. Донья Федеріка тим часом бавилася з дівчатками, Аріадною і маленькою Сонею, які несподівано виявилися найгарнішим зі всього, що сеньйора Убач бачила за своє життя. Вона не розуміла, як таке могло статися, щоб дві такі солоденькі, такі сповнені сонця й життя дитинки народилися в пари, напівмертвої з голоду. Авжеж, може, Маташ і має якусь краплину таланту, але він, як і всі митці, лишається тільки прислужником. До того ж єдина, по-справжньому вдала книжка, яку він написав, – це «Будинок кипарисів». Усе решта – лише якась несьогосвітня маячня, яка розчарувала донью Федеріку своїми незрозумілими й моторошними сюжетами. Вона заявила Маташеві про це, коли тисла йому руку, неприємно здивована також його стриманою поведінкою, наче письменник був не радий їх тут бачити. «Насправді доброю була тільки перша ваша книжка», – сказала вона йому. Те, що він пошлюбився з такою мугиркою, яка не тямить як слід ні вдягнутися, ні слова сказати, лише підтвердило підозри доньї Федеріки. Маташеві книжки можуть придатися, щоб згаяти час, однак серед великих йому ніколи не бути.
Попри це, донья Федеріка, щонаймиліше усміхаючись, зносила товариство цієї бідачки, яка зі шкури пнулася, щоб догодити гості, і не переставала розпитувати про її життя, наче сподівалася щось із нього зрозуміти. Банкірша слухала її одним вухом, прикипівши очима до дівчаток. Аріадна дивилася на неї недовірливо, як усі діти дивляться на незнайомців, а коли донья Федеріка її запитала: «Скажи мені, сонце, хто вродливіший, твоя мама чи я?», дівчинка поспішила заховатися за материною спиною.
Коли Убач із Маташем вийшли з письменникового кабінету, уже вечоріло, і дон Міґель Анхель заявив, що їхня несподівана гостина добігла кінця. Банкір обійняв Маташа й поцілував руку Сусані. «Ви просто чудова пара», – виголосив він. Маташі провели вельможне подружжя до їхнього «мерседес-бенца» й спостерігали, як вони разом із кортежем інших машин від’їжджають під зоряним небом, що обіцяло спокійне майбутнє і, можливо, надію.
Наступного тижня, удосвіта, перед Маташевим будинком зупинилися дві машини. Цього разу чорні, без номерів. Із першої вийшов одягнутий у чорне габардинове пальто чоловік, який звався інспектором Хав’єром Фумеро з Бригади соціальних розслідувань. Із ним приїхав чоловік, вишукано вбраний, в окулярах і з охайною зачіскою, на вигляд – чиновник середньої ланки. Він лишився в автомобілі, спостерігаючи за дійством із пасажирського сидіння.