– У вас є сім’я, Вілахуано?
– Дружина й четверо дітей.
– Любите їх?
– Дужче за все у світі. До чого ви хилите?
– Хочете, щоб я вам сказала, що маєте робити? Справді хочете?
Вілахуана кивнув.
– Дописуйте свою промову. Забудьте про Маташа. Забудьте про Мартіна. Про Вальса і про все, що мені розповіли. І забудьте про мене, так, наче мене тут ніколи й не було.
– Ми так не домовлялися, – запротестував Вілахуана. – Ви мене ошукали…
– Ласкаво просимо до клубу легковірних, – відказала Алісія, прямуючи до виходу.
2
Невдовзі після того, як Алісія покинула Академію і вийшла з палацу Рекасенс, вона змушена була завернути в завулок, щоб проблюватися. Вона сперлася рукою на холодний камінь стіни й заплющила очі, відчуваючи на губах смак жовчі. Дівчина спробувала дихати глибоко, силкуючись опанувати себе, але новий напад нудоти ледве не звалив її на землю. Встояла вона лише тому, що хтось її підтримав. Обернувшись, Алісія побачила послужливо-полохливе обличчя Ровіри, філера-початківця, що занепокоєно дивився на неї.
– Із вами все гаразд, сеньйорито Ґріс?
– Можна дізнатися, що ти тут робиш, Ровіро? – запитала Алісія, віддихуючись.
– Я побачив здалеку, як вам стало зле, і… Вибачте мені.
– Зі мною все гаразд. Іди собі.
– Ви плачете, сеньйорито.
– Забирайся геть, придурку! – крикнула Алісія на Ровіру, із силою відіпхнувши його обома руками.
Ровіра знітився і, ображено глянувши на Алісію, поквапився зникнути. Дівчина прихилилася до стіни. Витерши руками сльози, вона рушила далі, стискаючи зуби від люті.
Дорогою додому Алісія зустріла розвізного торговця й купила в нього кілька карамельок зі смаком евкаліпту, щоб забити кислий присмак у роті. Повільно підійнявшись сходами й опинившись біля дверей свого помешкання, вона почула всередині голоси. Дівчина подумала, що це прийшов Фернандіто, щоб дістати вказівки або щоб відзвітувати про виконання свого завдання, і перетнувся з Варґасом. Алісія відчинила двері й побачила, що Варґас стоїть біля вікна. На канапі, тримаючи філіжанку чаю і безтурботно всміхаючись, сидів Леандро Монтальво. Алісія аж пополотніла, завмерши у дверях.
– А я-то гадав, що ти будеш рада мене бачити, Алісіє, – промовив Леандро, підводячись.
Алісія ступила кілька кроків, скидаючи пальто й обмінюючись поглядом із Варґасом.
– Я… я не знала, що ти приїхав, – промимрила вона. – Якби я знала…
– Усе вирішилося в останню мить, – пояснив Леандро. – Я приїхав учора пізно вночі, але, як бачу, саме вчасно.
– Будеш щось? – запропонувала Алісія.
Леандро показав їй чашку, яку тримав у руках.
– Капітан Варґас був такий ласкавий, що приготував мені філіжанку пречудового чаю.
– Ми з сеньйором Монтальво обговорювали нашу справу, – сказав Варґас.
– Які ви молодці…
– Ну ж бо, Алісіє, поцілуй мене, ми з тобою стільки днів не бачилися.
Дівчина підійшла до Леандро й торкнулася губами його щоки. Начальникові очі зблиснули, отже, він відчув запах жовчі в її віддиху.
– Усе гаразд? – запитав Леандро.
– Так. Шлунок щось колобродить. Нічого серйозного.
– Тобі треба більше дбати про себе. Коли б я за тобою не наглядав, ти геть пустилася б берега.
Алісія кивнула й покірливо всміхнулася.
– Сідай-бо. Розповідай. Капітан каже, у тебе був насичений ранок. Зустріч із журналістом, як я розумію.
– Він зрештою так і не прийшов. Мабуть, не мав що розповісти.
– У цій країні зовсім не шанують домовленості.
– Варґас теж так каже, – зауважила Алісія.
– На щастя, є ще ті, хто працює, і працює сумлінно. Як ви з Варґасом, що практично розплутали цю справу.
– Та невже?
Алісія глянула на Варґаса, який опустив очі.
– Авжеж. «Метробарна», шофер і той Санчіс. Як на мене, перемога у нас, так би мовити, майже в руках. Слід певний.
– Докази лише непрямі. Ми не маємо нічого більше.
Леандро доброзичливо розсміявся.
– А що я тобі казав, Варґасе? Алісія ніколи не задоволена своєю роботою. Вона перфекціоністка.
– Яблуко від яблуні… – зауважив Варґас.
Алісія хотіла запитати Леандро, що той робить у Барселоні, коли двері зненацька розчинилися й Фернандіто, засапаний після бігу сходами, увалився до приміщення.
– Сеньйорито Алісіє! У мене свіжі новини! Ви не повірите, що я дізнався!
– Сподіваюся, ти дізнався, чому мені не доставили моє замовлення, – урвала його Алісія, уп’явши очі у Фернандіто.
– Овва! Хто цей клопітний молодий чоловік? – запитав Леандро. – Ти нас не познайомиш, Алісіє?
– Це Фернандіто. Працює у крамниці недалечко звідси.