– Забагато щось білих плям, – зауважила Алісія.
– Не перебільшуй. Із Санчісом усе певно. Документції не бракує, мотив чіткий – великі гроші й особиста помста. Ми маємо зізнання й докази, які все підтверджують. Усе сходиться.
– Зовні.
– Хіль де Партера, міністр управління та генералісимус вважають, що справу розкрито.
Алісія збиралася щось сказати, але промовчала.
– Алісіє, це ж те, що ти хотіла? Хіба ти не бачиш?
– А що я хотіла?
Леандро сумно поглянув їй в очі.
– Звільнитися. Звільнитися назавжди від мене, підступного Леандро. Щезнути.
Дівчина пильно глянула на нього.
– Ти говориш серйозно?
– Я дав тобі слово. Такою була наша угода. Остання справа. І ти вільна. Як гадаєш, навіщо я приїхав до Барселони? Я міг вирішити все по телефону, не виходячи зі свого готелю. Ти знаєш, як я не люблю дороги.
– То навіщо ти приїхав?
– Щоб побачити тебе віч-на-віч. І щоб сказати тобі, що ти мій друг і лишишся ним назавжди.
Леандро взяв її за руку й усміхнувся.
– Ти вільна, Алісіє. Вільна, як вітер.
Очі дівчини наповнилися слізьми, вона несамохіть обійняла Леандро.
– Хай що б не сталося, – мовив її наставник, – хай що б ти не робила, я хочу, аби ти знала: я завжди буду поруч, коли тобі щось буде потрібно. Будь-що. Без жодних зобов’язань, жодних угод. Міністерство вповноважило мене виплатити тобі суму в розмірі сто п’ятдесят тисяч песет, які надійдуть на твій рахунок до кінця тижня. Я знаю, що не потрібен тобі й що ти за мною не сумуватимеш, але, якщо я не забагато прошу, коли-не-коли дзвони мені, хоча б навіть лише на Різдво. Дзвонитимеш?
Алісія кивнула. Леандро поцілував її в чоло й підвівся.
– Мій потяг від’їжджає за годину. Час уже потроху збиратися на вокзал. Проводжати мене не треба. У жодному разі. Я не люблю сцен, ти це знаєш.
Дівчина пройшла за ним до дверей. Виходячи, Леандро обернувся, і Алісії здалося, що її наставник уперше в житті почувається ніяково й невпевнено.
– Я ніколи не казав тобі того, що збираюся сказати зараз, бо не знав, чи маю на це право. Але, гадаю, зараз я можу це сказати. Я любив тебе й люблю як доньку, Алісіє. Може, я й не накращий у світі батько, але ти була найбільшою втіхою в моєму житті. Я хочу, щоб ти була щаслива. І це, правду кажучи, мій останній тобі наказ.
5
Вона хотіла йому вірити. Щосили хотіла вірити, разом із тим підозрюючи, що правда лише шкодить і що негідники живуть більше й краще, хоча й перебувають у полоні своєї власної брехні. Алісія визирнула у вікно й побачила, як Леандро прямує до машини, яка чекала його на розі. Водій у темних окулярах тримав відчинені дверцята. Це був один із тих чорних і приголомшливих автомобілів, справжніх танків, які з затемненими вікнами й загадковими номерами часом шугають дорогами, наче катафалки, і перед якими всі розступаються, бо знають без зайвих запитань, що на них їздять не прості люди і краще буде, якщо вони проїдуть мимо. Перш ніж сісти в машину, Леандро обернувся на мить і підвів погляд до вікна. Він помахав Алісії рукою, і коли вона хотіла сковтнути слину, то виявила, що в роті їй пересохло. Вона хотіла вірити.
Цілу годину Алісія, викурюючи цигарки одну за одною, ходила туди-сюди по квартирі, немов тварина, замкнута в клітці. Не раз і не два вона підходила до вікна, щоб кинути оком на той бік вулиці, сподіваючись побачити Варґаса в його помешканні над «Ґран Кафе». Але Варґаса не було видно. Він мав би вже давно зателефонувати до Мадрида й дістати свої «накази». Мабуть, він вийшов, щоб провітрити голову й прогулятися Барселоною, з якою скоро розпрощається. Либонь, останнє, чого йому хотілося в цю мить, – це бути в товаристві Алісії, ладної видряпати йому очі за те, що розбовкав усе Леандро. «У нього не було вибору». У це їй теж хотілося вірити.
Щойно Леандро поїхав, вона відчула поколювання в стегні. Спершу дівчина не звертала на це уваги, але тепер глухий біль уже пульсував у її тілі. Відчуття було таким, наче хтось намагається забити їй у тіло цвях, розмірено стукаючи по ньому молотком. В уяві з’явився образ металевого вістря, що дряпає кістку, помалу-помалу вгризаючись у неї. Алісія проковтнула півтаблетки, запила вином і лягла на канапу чекати, доки ліки подіють. Вона знала, що п’є забагато. Щоб нагадати їй про це, не потрібні були погляди Варґаса й Леандро. Вона відчувала алкоголь у крові, у своєму диханні, але тільки він притлумлював її гризотний неспокій.
Алісія заплющила очі й узялася аналізувати розповідь Леандро. Він сам учив її ще майже дівчам слухати й читати завжди з увімкненою головою. «Вишуканість промови прямо пропорційна розумові промовця, а ось правдоподібність його слів прямо пропорційна легковірності слухача», – пояснював їй Леандро.