– У жодному разі. До того ж я бачу, ви потоваришували з моїм онуком. Не думайте, що він утікає до абикого. Аж ніяк.
Сеньйор Семпере притримав двері й жестом запросив її увійти. Алісія поглянула на Даніеля, який, уже заспокоївшись, кивнув.
– Проходьте, Алісіє, – припросила й Беа.
Хуліан простягнув до неї ручку.
– Бачите, у вас нема вибору, – мовив до неї Семпере-старший.
Алісія кивнула й пройшла до книгарні. Одразу запах книжок огорнув її. Беа поставила Хуліана на підлогу, і хлопченя схопило Алісію за руку й повело її до прилавка.
– Ви його закохали в себе, – зауважив Семпере-старший. – Скажіть-но, ми знайомі?
– Я приходила сюди дівчинкою, разом зі своїм батьком.
Семпере пильно придивився до неї.
– Ґріс? Хуан Антоніо Ґріс?
Алісія кивнула.
– Святий Боже! Не можу повірити… Скільки ж це років я вже не бачив його разом із дружиною? А було колись, вони заходили сюди майже щотижня… Скажіть, як вони маються?
Алісія відчула, як у горлі їй пересохло.
– Померли. Під час війни.
Семпере-старший зітхнув.
– Мені дуже шкода. Я не знав.
Алісія зробила жалюгідну спробу всміхнутися.
– То у вас не лишилося нікого з рідні?
Дівчина похитала головою. Даніель помітив, як заблищали її очі.
– Тату, не допитуйте так сеньйорити.
Семпере-старший мав пригнічений вигляд.
– Ваш батько був великою людиною. І хорошим другом.
– Дякую, – ледве чутно пробурмотіла Алісія.
Запала мовчанка, яка ніяк не хотіла закінчуватися, і на порятунок прийшов Даніель.
– Ви не відмовитеся перехилити келишок? Сьогодні у мого батька день народження, і ми всіх клієнтів пригощаємо настоянками виробництва нашого Ферміна.
– Я б не радила погоджуватися, – прошепотіла Беа за її спиною.
– До речі, а де ж запропастився Фермін? Хіба він не мав би вже повернутися? – запитав Семпере-старший.
– Мав би, – утрутилася Беа. – Я послала його за шампанським на вечерю, але він не схотів іти до крамниці дона Діонісіо й поперся аж до бозна-якого притону поряд із Борном, тому що, за його словами, дон Діонісіо розливає у пляшки вино з торішньої меси, додає газованої води й кілька крапель котячої сечі для кольору. А мені вже остогидло сперечатися з ним.
– Не лякайтеся, – мовив Семпере-старший, звертаючись до Алісії. – Наш Фермін, він такий. Діонісіо був фалангістом у молодості, і Фермін ніяк не може йому цього пробачити. Він радше помре від спраги, ніж купить у Діонісіо пляшку будь-чого.
– Вітаю вас із днем народження, – усміхнулась Алісія.
– Слухайте-но! Я знаю, що ви будете відмовлятися, та все ж… Чому б вам не повечеряти разом із нами? Нас збереться чимало, однак… я матиму за честь, якщо донька Хуана Антоніо Ґріса буде цього вечора з нами.
Алісія подивилася на Даніеля, який мляво їй усміхнувся.
– Дуже вам дякую, але…
Хуліан із силою смикнув її за руку.
– Ось бачите, мій онук наполягає. Ну ж бо, погоджуйтеся. Ми тут усі свої.
Алісія опустила очі, повільно хитаючи головою. Вона відчула на своїй спині руку Беа.
– Лишайтеся, – шепнула та.
– Не знаю, що й сказати…
– Не кажіть нічого. Хуліане, чому б тобі не показати сеньйориті Алісії твою першу книжку? Зараз ви все побачите…
Хлопченя, не гаючись, подріботіло за зошитком, списаним усілякими малюнками, карлючками й таємничими письменами, й охоче простягнуло його Алісії.
– Це його перше оповідання, – пояснив Даніель.
Хуліан вичікувально дивився на Алісію.
– Виглядає дуже цікаво…
Маля заплескало в долоньки, задоволене похвалою. Сеньйор Семпере, який мусив мати стільки ж років, скільки мав би батько Алісії, якби був живий, подивився на неї одним із тих своїх сумовитих поглядів, що, як видавалося, супроводжували його все життя.
– Ласкаво просимо до родини Семпере, Алісіє!
8
«Блакитний трамвай» поволі повз догори, немов невеличке пором золотистого світла, що торував дорогу крізь нічну млу. Фернандіто їхав у кінці вагона. Він лишив «веспу» біля Ротонди, як і домовився з Алісією. Хлопець дивився, як моторолер зникає в далечині, а потім став споглядати на довгі шереги палаців, що стояли обабіч маршруту, зачаровані покинуті замки, оточені тінистими алеями, водограями й цілим лісом статуй, де не видно було жодної живої душі. Здавалося, багатіїв ніколи нема вдома.
У височині вимальовувалися обриси «Ель-Пінару», величний профіль якого здіймався серед клоччя низьких хмар. Будівля здавалася творивом якогось чаклуна, що поставив на пагорбі це дивовижне поєднання веж, кутових елементів і двосхилих позублених дахів, наче храм, із якого можна було споглядати не лише всю Барселону, а ще й значну частину узбережжя на північ і південь від міста. «Коли небо безхмарне, з цього пагорка, мабуть, видно навіть обриси Мальорки», – подумав Фернандіто. Того вечора, утім, завіса густої темряви огортала будинок.