Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому до горла. Завдання, яке йому доручила Алісія, починало його непокоїти. «Лише тоді стаєш героєм, коли відчуваєш страх», – казав його дядько, що лишився на війні руки й ока. Той, хто наражається на небезпеку і при цьому не боїться, – просто дурень. Фернандіто не знав, чого від нього чекала Алісія: геройства чи якоїсь дурниці. Мабуть, і того й іншого, вирішив він. Звісно, платню йому обіцяно щонайкращу, однак самого образу Алісії, що невтішно ридає в його обіймах, було досить, щоб змусити Фернандіто спуститися до самого пекла, та ще й доплатити за це.
Трамвай завіз його нагору, де й покинув, зникнувши в тумані; його вогні, дедалі тьмяніші, повзли схилом униз, наче примарне видиво. Майданчик о такій порі був порожній. Сяйво самотнього ліхтаря ледве окреслювало обриси двох чорних машин, припаркованих перед рестораном «Ла Вента». «Поліція», – подумав Фернандіто. Аж тут почувся гуркіт ще однієї автівки, що наближалася, і хлопець кинувся до зупинки фунікулера, щоб заховатися в якомусь темному закутку. Невдовзі автомобільні фари розітнули нічну темряву. Машина, марку якої Фернандіто визначив як «форд», зупинилася за кілька кроків від його схованки.
З «форда» вийшов чоловік, якого він уже бачив сьогодні вранці під час затримання банкіра Санчіса в його будинку на вулиці Ірадьєр. Щось відрізняло цього чоловіка від решти. Він видавався особою поважаною, родовитою, із витонченими манерами. Чоловік був одягнений як світський лев, у вбрання, яке можна побачити хіба що у вітринах крамниць «Ґалес» або «Ґонсало Комелья» і яке вирізнялося з-поміж скромнішої та практичнішої одежі агентів у цивільному, що супроводжували його. Випрасувані вочевидь у елітній хімчистці манжети його сорочки були скріплені запонками, що зблискували в темряві. Лише коли чоловік пройшов під світлом ліхтаря, Фернандіто зауважив, що рукава його забризкані темними плямами. Плямами від крові.
Чоловік зупинився й обернувся до машини. На мить Фернандіто здалося, що поліціянт помітив його, і хлопець відчув, як шлунок йому стиснувся до розміру тенісного м’ячика. Чоловік люб’язно всміхнувсь і звернувся до водія:
– Луїсе, я тут трохи затримаюся. Ти, якщо хочеш, можеш їхати. Не забуть почистити заднє сидіння. Я дам знати, коли ти будеш мені потрібен.
– Слухаюсь, капітане Ендайя.
Поліціянт дістав цигарку й припалив. Він спокійно курив, спостерігаючи, як машина віддаляється схилом униз. Здавалося, якась дивна безтурботність опанувала його, наче не існувало у світі такої тривоги чи перешкоди, що могла б завадити йому насолодитися цією миттю наодинці з самим собою. Фернандіто, під прихистком темряви, стежив за ним, не наважуючись навіть дихнути. Цей Ендайя курив як кіногерой, виставляючи напоказ свій стиль і зовнішність. Він обернувся до хлопця спиною й підійшов до оглядового майданчика, з якого можна було помилуватися містом. По якійсь хвилі поліціянт кинув недокурок на землю, педантично загасив його носком свого лакованого черевика й неспішно попрямував до будинку.
Побачивши, що Ендайя повертає на вулицю, яка огинала «Ель-Пінар», і зникає з поля зору, Фернандіто покинув свою криївку. Чоло хлопця вкривав холодний піт. Відважного героя знайшла собі донья Алісія, нічого й казати. Фернандіто поквапився за Ендайєю, який пройшов крізь арочну браму в мурі, що огороджував територію маєтку. Над входом із залізною хвірткою, розміщувався напис «ЕЛЬ-ПІНАР». Далі, як видавалося, починалася доріжка з кам’яних сходів, що перетинала сад і вела до будинку. Визирнувши, Фернандіто побачив силует Ендайї, що неквапливо здіймався сходами, лишаючи за собою струминки сизуватого диму.
Хлопець зачекав, доки поліціянт не дійде до вершини пагорба. Там його зустріли двоє підлеглих, які, схоже, відзвітували перед ним. Після короткого обміну репліками Ендайя зайшов до будинку разом із одним з них. Другий поліціянт лишився вартувати коло сходів. Фернандіто замислився, що йому робити далі. Підійти ближче цим шляхом так, щоб його не помітили, годі було сподіватися. Плями крові на манжетах Ендайї відбивали будь-яку охоту висовуватися бодай на сантиметр більше, ніж було потрібно. Фернандіто відійшов на кілька кроків і оглянув мур, що оточував територію маєтку. Вузенька вуличка, що зміїлася згір’ям, була порожня. Фернандіто побіг нею, аж доки не побачив задній фасад будинку. Там він, підтягнувшись, обережно виліз на мур, а звідти, схопившись за гілку, перебрався до саду. Нараз йому спало на думку, що в маєтку можуть бути собаки, які відразу зачують його, але за кілька секунд дещо стурбувало його значно сильніше. Довкола стояла цілковита тиша. Не чути було ані шелесту листя на деревах, ані шурхоту птахів чи дзижчання комах. Місце було мертвим.