Трамвай чекав на зупинці – оаза світла посеред пустелі пітьми. Пасажирів усередині не було, тільки водій і кондуктор, що балакали й грілися кавою з термоса. Фернандіто зайшов до вагона, не зважаючи на погляд кондуктора.
– Агов, юначе!
Фернандіто понишпорив у кишені куртки й простягнув йому кілька монет. Кондуктор дав хлопцеві квиток.
– Ти ж не збираєшся мені тут наблювати, га?
Хлопець мотнув головою. Він сів попереду, біля вікна, і заплющив очі. Намагаючись глибоко дихати, Фернандіто спробував викликати в уяві образ білого моторолера, що чекає на нього на початку проспекту. Раптом долинув чийсь голос, що промовляв до кондуктора. Трамвай злегка гойднувся, коли другий пасажир піднявся до вагона. Фернандіто почув кроки, що наближались до нього. Зціпив зуби. А тоді відчув дотик. Хтось поклав руку на його коліно. Хлопець розплющив очі.
Ендайя дивився на нього, приязно всміхаючись.
– Тобі недобре?
Фернандіто німував, силкуючись не дивитися на червоні цятки на комірці сорочки Ендайї. Нарешті похитав головою.
– Ти впевнений?
– Я, здається, трохи хильнув зайвого.
Ендайя співчутливо всміхнувся. Трамвай рушив униз.
– Дрібка соди на столову ложку свіжовичавленого лимонного соку. Мій рецепт ще змолоду. А тоді в ліжечко.
– Дякую. Щойно буду вдома, я так і зроблю, – сказав Фернандіто.
Трамвай посувався нестерпно повільно, огинаючи гачкуватий закрут, яким закінчувався проспект. Ендайя, далі всміхаючись, відкинувся на сидіння навпроти Фернандіто.
– Далеко живеш?
Хлопець похитав головою.
– Ні. Хвилин двадцять на метро.
Ендайя помацав своє пальто й дістав із внутрішньої кишені щось, схоже на невеличкий паперовий пакетик.
– Хочеш карамельку зі смаком евкаліпту?
– Не варто, дякую.
– Ну ж бо, бери одну, – підохотив його Ендайя. – Тобі поліпшає.
Фернандіто взяв цукерку і став розгортати її тремтячими пальцями.
– Як тебе звати?
– Альберто. Альберто Ґарсія.
Фернандіто поклав карамельку до рота. Слини не було, і цукерка пристала йому до язика. Хлопець витиснув із себе задоволену усмішку.
– Ну як? – запитався Ендайя.
– Справді набагато ліпше, красно дякую.
– Я ж тобі казав. Скажи-но, Альберто Ґарсія, а можна глянути на твій документ?
– Перепрошую?
– Паспорт або інше посвідчення особи.
Фернандіто сковтнув слину, якої не мав, і взявся нишпорити по кишенях.
– Де це він… Мабуть, я забув його вдома.
– А хіба ти не знаєш, що не вільно виходити на вулицю без посвідчення особи?
– Знаю, сеньйоре. Батько мені завжди про це нагадує. Я такий недотепа.
– Не переймайся. Я розумію. Але гляди, наступного разу не будь таким забудькуватим. Кажу тобі це для твого ж добра.
– Більше такого не станеться.
Трамвай уже долав останній відтинок до кінцевої зупинки. Фернандіто побачив баню Ротонди й білу цятку, що зблискувала у світлі трамвайних фар. Його «веспа».
– Скажи-но мені, Альберто, а що ти тут робив о такій пізній годині?
– Відвідував свого дядька. Бідолаха дуже хворий. Лікарі кажуть, що довго не протягне.
– Мені дуже шкода.
Ендайя дістав цигарку.
– Не заперечуєш?
Фернандіто похитав головою і всміхнувся щонайприязніше. Ендайя закурив. Жаринка цигарки відсвічувала в його очах мідяним вогником. Хлопець відчув, як ці очі вп’ялися йому в мозок, наче голки. «Скажи щось».
– А ви? – раптом запитав він. – Що ви робили тут так пізно?
Ендайя випустив з рота дим і вищирився, як шакал.
– Працював, – відповів він.
Останні кілька метрів вони проїхали мовчки. Щойно трамвай зупинився, Фернандіто підвівся і, сердечно попрощавшись із Ендайєю, рушив до заднього виходу. Зійшовши з трамвая, хлопець без поспіху попрямував до моторолера. Підійшовши, він нахилився, щоб відімкнути замок. Ендайя холодно стежив за ним із трамвайної приступки.
– Я гадав, що ти поїдеш додому на метро, – сказав він.
– Та ні, я просто мав на увазі, що мешкаю тут недалечко. Кілька зупинок.
Фернандіто надів шолом, як йому радила Алісія, і застібнув його ремінцем. «Помалу, не поспішай», – сказав він собі. Трохи підваживши, хлопець зняв моторолер з паркувальної стійки і, сівши на нього, покотив по тротуару. До шосе лишалася якась дещиця. Тінь Ендайї впала на дорогу перед ним, і Фернандіто відчув руку поліціянта на своєму плечі. Хлопець обернувся. Ендайя по-батьківськи всміхався йому.