– Злазь. І віддай ключі мені.
Ледве усвідомлюючи, що робить, Фернандіто кивнув і тремтячою рукою простягнув поліціянтові ключі від моторолера.
– Гадаю, Альберто, що краще тобі буде пройтися разом зі мною до комісаріату.
9
Сеньйор Семпере мешкав просто над книгарнею, у невеличкій квартирі, вікна якої виходили на вулицю Святої Анни. Скільки сягала родинна пам’ять, Семпере завжди жили в цьому будинку. Даніель народився й виріс у цьому помешканні, і тільки потім, одружившись із Беа, перебрався на горішній поверх. Можливо, одного дня й Хуліан оселиться в котрійсь із квартир того самого сходового прогону. Члени родини Семпере подорожували завдяки книжкам, а не мапам. Оселя Семпере-старшого була скромною і сповненою чаром спогадів. Як і всі інші подібні помешкання в старій частині міста, квартира видавалася дещо похмурою і була дуже по-барселонськи вмебльована в дусі дев’ятнадцятого століття – це оберігало незаймані душі від ілюзій сьогодення.
Оглядаючи приміщення, Алісія, у пам’яті якої ще була свіжою сповідь Ізабелли Жисперт, не могла не відчути її присутності в цій оселі. Алісія наче бачила, як вона ступала по цьому кахелю, як ділила ліжко із сеньйором Семпере в цій крихітній спальні, що виднілася далі по коридору. Дівчина на мить затрималася перед прочиненими дверима й уявила, як Ізабелла дає життя Даніелеві в цьому ліжку й у ньому ж помирає від отрути чотири роки по тому.
– Проходьте, Алісіє, я вас познайомлю з рештою, – поквапила її позаду Беа, тим часом причиняючи двері до спальні.
Приставивши докупи два столи, що зайняли все місце в їдальні та ще й частину проходу, Беа спромоглася вчинити диво: розмістити одинадцятьох гостей, запрошених, щоб відсвяткувати уродини патріарха сім’ї. Даніель лишився внизу, щоб зачинити крамницю, тоді як його батько, Хуліан і Беа піднялися нагору разом із Алісією. Там уже чекала Бернарда, дружина Ферміна, яка накрила на стіл і саме завершувала чаклувати над стравою, що пахла просто божественно.
– Ходи-но сюди, Бернардо, я познайомлю тебе з сеньйоритою Алісією Ґріс.
Жінка витерла руки об фартух і обійняла Алісію.
– Ти не знаєш, коли повернеться Фермін? – запитала її Беа.
– Ох, сеньйоро Беа, цей дурисвіт мене так вимучив своїми теревенями про шампанське з котячою сечею! Ви вже пробачте, сеньйорито Алісіє, мій чоловік упертіший за віслюка, а верзе самі тільки нісенітниці. Ви на нього не зважайте.
– Якщо він найближчим часом не з’явиться, нам, схоже, доведеться підносити келихи з водою, – мовила Беа.
– У жодному разі, – театрально заявив із порога їдальні чийсь гучний голос.
Власником його виявився сусід по будинку і друг сім’ї, якого звали дон Анаклето, шкільний учитель, що, за словами Беа, у вільний час пописував вірші. Дон Анаклето з церемонністю, що, либонь, була б уже застарілою на весіллі кайзера Вільгельма, поцілував Алісії руку.
– Припадаю до ваших ніг, о прекрасна незнайомко! – виголосив він.
– Доне Анаклето, не чіпляйтеся до гостей, – пригасила його запал Беа. – То ви кажете, що принесли питво з собою?
Дон Анаклето показав їй дві пляшки, загорнуті у крафт-папір.
– Завбачлива голова варта двох, – виголосив він. – Довідавшись про певні суперечності, що виникли між Ферміном і тим гендлярем, що є прибічником затхлого фашизму, я вирішив прийти, спорядившись двома плящинами «Аніс дель Сіміо», щоб таким чином уладнати тимчасову нестачу міцних напоїв.
– Це не по-християнськи, підносити келихи з анісівкою, – зауважила Бернарда.
Дон Анаклето, який очей не міг відвести від Алісії, всміхнувся з великопанським виразом, даючи зрозуміти, що подібні міркування можуть турбувати виключно провінціалів.
– Коли сама Венера посеред нас, кожен тост буде язичницьким, – заявив шкільний учитель, підморгуючи Алісії. – Скажіть-но мені, панночко дивовижної вроди, чи виявите мені ласку, дозволивши сісти поруч із вами?
Беа підштовхнула вчителя до дальнього кінця столу, вирятувавши Алісію з незручного становища.
– Доне Анаклето, проходьте, проходьте, і не бентежте мені Алісію своїми балачками, – попередила вона. – Я вас посаджу аж у той он кінець. І поводьтеся чемно, а не як маленька дитина – у нас уже є Хуліан.
Дон Анаклето стенув плечима й заходився віншувати іменинника. Тим часом до їдальні зайшло ще двоє гостей. Одним із них був показний кавальєро, ошатно вбраний і причепурений, як справжній джиґун, що відрекомендувався доном Федеріко Флавією, місцевим годинникарем, і відзначався вишуканими манерами.