– Фелісо, тобі немає більше що робити? – запитала її старша продавчиня.
– Ні, немає.
Обличчя Даніеля на той час набрало кольору стиглих червоних порічок, і хлопчина вже не міг дочекатися, щоб чкурнути з кондитерської, байдуже з тортом чи без. Двійко пекарок не переставали обстрілювати Алісію та Даніеля поглядами, на яких, либонь, можна було пекти пампухи. Нарешті з’явилася Ґлорія з тортом, справжнім витвором мистецтва, який трійця кондитерок заходилися укріплювати картонними дугами, після чого помістили у велику рожеву коробку.
– Вершки, суниця і багато шоколаду, – сказала кондитерка. – Свічки я кладу тобі всередину.
– Батько обожнює шоколад, – пояснив Даніель Алісії, наче в цьому існувала потреба.
– Пильнуй свою шоколадку, яка змушує тебе так червоніти, – ушпигнула єхидна Ґлорія.
– І дає енергію, – докинула Феліса.
– Скільки я винен?
Алісія вийшла наперед і поклала двадцятип’ятипесетову купюру на прилавок.
– І ще й платить за тебе… – пробурмотіла Ґлорія.
Старша кондитерка незворушно відрахувала решту і віддала Алісії до останньої монетки. Даніель узяв коробку з тортом і рушив до виходу.
– Переказуй вітання Беа, – гукнула Ґлорія.
Сміх кондитерок і погляди, устромлені в спини Алісії та Даніелю, наче родзинки в кекс, супроводжували хлопця й дівчину аж до двору.
– Завтра ви станете місцевою знаменитістю, – передрік Даніель.
– Сподіваюся, я не вплутала вас у якусь халепу.
– Не переймайтеся. Зазвичай, щоб уплутатися в халепу, мені не потрібна нічия допомога. Не звертайте уваги на цих трьох горгон. Фермін каже, що в них замість мозку безе.
Цього разу Даніель пропустив її вперед і почекав, доки Алісія пройде цілий сходовий марш, перш ніж рушити за нею. Вочевидь, він анітрохи не був зацікавлений у тому, щоб підійматися на дві сходинки позаду дівчини, приклеївшись очима до її стегон.
Прибуття торта привітали оплесками й вигуками «браво», немовби якусь видатну спортивну перемогу. Даніель перед поважною публікою здійняв коробку з тортом угору, наче кубок, а потім заніс до кухні. Алісія побачила, що Беа приготувала їй місце між Софією та Хуліаном, який сидів поруч зі своїм дідусем. Дівчина сіла, усвідомлюючи, що всі присутні скоса позирають на неї. Даніель, повернувшись із кухні, усівся на іншому кінці столу, поруч із Беа.
– То я подаю суп чи зачекаємо на Ферміна? – запитала Бернарда.
– Коли дармовий суп холоне, на героя не чекають, – виголосив дон Анаклето.
Бернарда почала наповнювати супниці, коли за дверима почувся гуркіт і дзвін склотари, що падає на підлогу. За кілька секунд матеріалізувався Фермін, переможно стискаючи в кожній руці по пляшці шампанського, які йому дивом удалося врятувати.
– Ферміне, ми стільки чекали, щоб ти приніс нам цього кислого мускату? – невдоволено запитав дон Анаклето.
– Ваші добродійства, вилийте те мерзенне пійло, яке лише поганить ваші келихи, адже прибув виночерпій, і тепер ви зможете насолодитися божественним смаком сонячного напою, після якого сеча ваша пахнутиме трояндами, – заявив Фермін.
– Ферміне! Стеж за язиком! – дорікнула йому Бернарда.
– Але ж, мій пуп’яночку, якщо дзюрити за вітром так само природно й приємно, як…
Нараз Фермінові відібрало всю його балакучість. Закам’янівши, він дивився на Алісію, наче побачив привида з потойбіччя. Даніель потягнув його за руку й ледве не силоміць посадив за стіл.
– Що ж, нумо вечеряти, – постановив сеньйор Семпере, який також звернув увагу на дивну поведінку Ферміна.
Дзенькіт келихів, сміх і жарти поступово заволодівали застіллям. Лише Фермін, що тримав у руці порожню ложку й не відривав погляду від Алісії, мовчав, як камінь. Алісія вдавала, що не помічає цього, але невдовзі навіть Беа стала почувати себе ніяково. Даніель штурхнув товариша ліктем і зашепотів на вухо, до чогось спонукаючи. Фермін сьорбнув трохи супу, але далі лишався напруженим. На щастя, хоча бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини» втратив мову за присутності Алісії, натомість дон Анаклето завдяки шампанському переживав другу молодість, і незабаром усі мали змогу почути його звичний аналіз останніх подій у країні. Шкільний учитель, що вважав себе духовним наступником і носієм вічного вогню дона Міґеля де Унамуно, із яким його поєднувала певна фізична подібність, а також розлоге родовідне древо зі Саламанки, узявся за своїм звичаєм змальовувати апокаліптичну картину неминучого занурення Іберійського півострова в безодню щонайчорнішого безчестя. Фермін зазвичай опонував дону Анаклето зі спортивного інтересу й полюбляв саботувати ці імпровізовані дружні дискусії затруєними дротиками своїх аргументів на кшталт «показник балакучості суспільства обернено пропорційний його інтелектуальній спроможності: коли говорять, аби поговорити, то думають мало, а роблять ще менше». Цього разу, однак, літературний дорадник був такий мовчазний, що дон Анаклето, не маючи з ким посперечатися, узявся чіплятись до Ферміна.