– Я вас проведу, Алісіє…
– Ні, ні, не треба, я вас прошу. Лишайтеся з родиною.
Перш ніж вийти, Алісія пройшла повз буфет і востаннє глянула на світлину Ізабелли. Потім, заспокоївшись, зітхнула й рушила сходами вниз. Вона мусила покинути це місце раніше, ніж їй почало б здаватися, що воно може стати її домом.
Відхід Алісії викликав серед гостей хвилю перешіптувань. Сеньйор Семпере посадив Хуліана собі на коліна й дивився на нього.
– Ти закохався, чи що? – запитав він онука.
– Я гадаю, нашому маленькому Казанові час уже до ліжка, – сказала Беа.
– Цієї поради, мабуть, дослухаюсь і я, – мовив дон Анаклето, підводячись із-за столу. – А ви, молодь, гуляйте далі, життя бо таке коротке…
Даніель уже збирався полегшено відітхнути, коли Фермін схопив його попід руку й вивів з-за столу.
– Ходімо, Даніелю, ми забули принести з підвалу ті коробки.
– Які коробки?
– Ті.
Обоє забралися з їдальні під здивовано-сонним поглядом старого книгаря.
– Я дедалі менше розумію цю родину, – мовив він.
– А я гадала, що одна така, – пробурмотіла Софія.
Вийшовши з під’їзду, Фермін скинув поглядом на тунель синюватого світла, яке кидали ліхтарі вздовж вулиці Святої Анни, і махнув Даніелеві, щоб той ішов за ним.
– І куди це ти зібрався о такій порі?
– На полювання. На вампірицю, – відказав Фермін.
– Нема й мови.
– Не клей дурника, а то вона вислизне від нас…
Не чекаючи на відповідь, Фермін рушив у напрямку до повороту на вулицю Пуерта-дель-Анхель. Там він сховався під дашком над входом до Будинку Жорба і став вдивлятися у нічну темряву, помережану низькими хмарами, що повзли між дахами будинків. Даніель приєднався до товариша.
– Онде вона, змія облеслива.
– На Бога, Ферміне, не роби цього.
– Слухай-но, я своєї обіцянки дотримав. Тепер твоя черга. Ти людина слова чи макуха?
Даніель закляв свою долю, і обоє, згадавши давноминулі часи своїх аматорських детективних походеньок, пустилися слідом за Алісією Ґріс.
10
Вони йшли за нею, тиснучись до під’їздів, дорогою, яка вивела їх на проспект Де-ла-Катедраль. Там, перед кафедральним собором, розпростерся широкий майдан, який лишився після того, як бомбардуваннями під час війни було знищено до пня той район, що був на цьому місці. Рідке місячне сяйво розбризкалось по бруківці, а силует Алісії, наче обеліск, зітканий з пітьми, застиг посеред площі.
– Ти помітив? – запитав Фермін, спостерігаючи, як дівчина попрямувала вулицею Де-ла-Паха.
– Помітив що?
– Що за нами стежать.
Даніель обернувся і став вдивлятися в сріблистий півморок, що огортав вулиці.
– Он там. У під’їзді крамниці іграшок. Бачиш?
– Нічого не бачу.
– Вогник цигарки.
– То й що?
– Іде назирцем за нами від самої книгарні.
– Навіщо комусь стежити за нами?
– Може, він стежить не за нами. Може, він стежить за нею.
– Що далі, то безглуздішим усе це стає, Ферміне.
– Ба ні. Що далі, то зрозуміліше стає, що тут якась темна справа.
Вони йшли за Алісією вулицею Баньйос-Нуевос, вузьким видолинком поміж столітніми будинками, що, здавалося, вів зміїстим шляхом просто в обійми темряви.
– Куди вона йде? – пробурмотів Даніель.
Невдовзі він дістав відповідь на своє запитання. Алісія зупинилася на вулиці Авіньйон, навпроти «Ґран Кафе», і зайшла до будинку. Вони пройшли на кілька під’їздів далі й заховалися там.
– Що тепер?
Замість відповіді Фермін вказав на долішній поверх крамниці «Ла Мануаль Альпарґатера». Даніель глянув туди й переконався, що його товариш мав рацію. Під арочним входом до взуттєвої крамниці можна було розгледіти чиюсь миршаву постать у пальті й дешевому котелку.
– Принаймні він видається дрібним, – зауважив Фермін.
– А нам що до того?
– Матимеш перевагу, якщо доведеться з ним схопитися.
– Отакої! Пречудово! А чому це саме я маю з ним схоплюватися?
– Тому що ти молодший і відповідаєш у нас за те, що називається грубою силою. Я ж забезпечую стратегічне бачення.
– Не збираюсь я ні до кого прикладати грубу силу.
– Не розумію, Даніелю, звідки в тебе взялася ця манірність? Урешті-решт, колись ти вже продемонстрував свій войовничий запал, на славу відрихтувавши пику Каскосу Буендія в готелі «Рітц». Навіть не думай, що я забув.
– Я цим не пишаюся, – визнав Даніель.
– Не виправдовуйся. Я пам’ятаю, як ця свиня надсилала любовні листи твоїй дружині, щоб затягти її в ліжко за наказом цього гада Вальса. Так, так, саме того гада, про якого ти з минулої весни вишукуєш інформацію в газетному архіві бібліотеки «Атенео», гадаючи, що мені про це нічого не відомо.