Даніель пригнічено опустив очі.
– Є якась таємниця, котрої ти не знаєш, Ферміне?
– Ти не замислювався над тим, якого біса Вальса вже бозна-відколи ніде не видно?
– Щодня про це думаю, – зізнався Даніель.
– А про те, куди поділася награбована здобич, яку Сальґадо заховав на Північному вокзалі?
Даніель кивнув.
– Хто нам сказав, що ця птиця також не працює на Вальса?
Даніель заплющив очі.
– Ти виграв, Ферміне. Що робитимемо?
Підійшовши до своєї квартири, Алісія побачила смужку світла під дверима й упізнала запах Варґасових цигарок. Вона зайшла і, не кажучи ні слова, кинула сумочку й пальто на стіл. Варґас стояв біля вікна, спиною до дверей, і мовчки курив. Алісія налила собі білого вина й сіла на канапу. Доки її не було, Варґас дістав з-під канапи коробку з документами, викраденими зі складу адвоката Бріанса. Записник Ізабелли Жисперт лежав на столі.
– Де ти був цілий день? – врешті запитала Алісія.
– Гуляв, – відповів Варґас. – Хотів прояснити голову.
– І як? Вдалося?
Поліціянт обернувся. На обличчі його помітне було побоювання.
– Ти мені пробачиш за те, що я все розповів Леандро?
Алісія сьорбнула вина і стенула плечима.
– Якщо тобі потрібен сповідник, поблизу Ла-Рамбли є церква. Думаю, нічна зміна в них триває до півночі.
Варґас опустив очі.
– Якщо тобі стане від цього легше, то мені здалося, що Леандро вже знав більшу частину того, що я розповів. Йому потрібно було тільки підтвердження.
– Із Леандро завжди так, – мовила Алісія. – Ніхто йому не повідомляє нічого нового, лише прояснює деякі деталі.
Варґас зітхнув і сказав:
– У мене не було вибору. Він уже щось занюхав. Якби я не розповів йому, що ми виявили, то поставив би тебе в незручне становище.
– Варґасе, тобі не потрібно нічого мені пояснювати. Що зроблено, те зроблено.
Запала гнітюча мовчанка.
– Фернандіто ще не повернувся? – запитала Алісія.
– Я гадав, що він із тобою.
– Що ти мені ще маєш розповісти, Варґасе?
– Санчіс…
– Що з ним?
– Мертвий. Зупинилося серце, коли його транспортували з комісаріату до Клінічної лікарні. Так написано в рапорті.
– Вилупки… – пробурмотіла Алісія.
Поліціянт всівся на канапу поруч із нею. Вони мовчки подивилися одне на одного. Алісія знову наповнила свій келих і простягнула його Варґасові. Той вихилив його одним ковтком.
– Коли ти повертаєшся до Мадрида?
– Мені дали п’ять вихідних, – сказав Варґас. – І премію, п’ять тисяч песет.
– Мої вітання. Може, поїхали на екскурсію до монастиря Монсеррат, прогуляємо всю твою премію? Той, хто не торкався Моренети, навіть не уявляє, що він втратив.
Варґас сумовито всміхнувся.
– Я скучатиму за тобою, Алісіє. Хоча ти, мабуть, не віриш мені.
– Певно, що вірю. Але ти не плекай ілюзій, начебто я за тобою ні.
Варґас усміхнувся сам до себе.
– А ти? Де ти була?
– На гостині в сім’ї Семпере.
– Чого так?
– Вечірка з приводу дня народження. Довга історія.
Варґас кивнув, наче її слова все пояснювали. Алісія вказала на записник Ізабелли.
– Ти читав, поки чекав на мене?
Поліціянт ствердно кивнув.
– Ізабелла Жисперт померла, знаючи, що цей негідник Вальс отруїв її, – мовила Алісія.
Варґас затулив обличчя долонями й провів ними по волоссю. Здавалося, кожен прожитий рік лежав йому на серці важким тягарем.
– Я втомився, – промовив він нарешті. – Я втомився від усього цього лайна.
– Чому б тобі не вийти на пенсію й не повернутися до себе додому? – запитала Алісія. – Зроби їм приємне. Читатимеш у себе на віллі в Толедо Лопе де Веґу. Хіба не таким був твій план?
– І жити з книжок, як ти?
– Половина країни живе з байок. Не біда, якщо стане на двох більше.
– То як там родина Семпере? – поцікавився Варґас.
– Хороші люди.
– Атож. А ти до таких не звикла, правда?
– Правда.
– Зі мною раніше таке теж траплялося. Це минеться. Що ти гадаєш робити з цим записником? Віддаси його?
– Не знаю, – визнала Алісія. – Що б ти зробив?
Варґас ретельно зважив відповідь.
– Я б його знищив, – вирішив він. – Правда нікому не зробить нічого доброго. А їх наразить на небезпеку.
Алісія кивнула.
– Якщо тільки…
– Подумай добре, перш ніж це сказати, Алісіє.
– Мені здається, я вже подумала.
– Я гадав, що ми це все кинемо й будемо щасливі, – сказав він.
– Я і ти ніколи не будемо щасливі, Варґасе.
– Коли ти так говориш, жінко, як я можу заперечувати?