– Вибачай, що змусив тебе чекати, Альберто. Треба було дечого припильнувати. Тебе частували кавою?
Фернандіто, який уже давно сковтнув би слину, якби в роті у нього не було сухо, наче в Сахарі, знову сів на стілець, не чекаючи наказу.
– Чому я тут? – запитав він. – Я нічого не вчинив.
Ендайя всміхнувся зі спокійним виразом на обличчі, немовби збентеження хлопця його зворушило.
– Ніхто ніколи не зізнається, що вчинив щось погане, Альберто. Ти справді не хочеш кави?
– Я хочу додому.
– Звісно. Одну хвильку.
Ендайя узяв телефонний апарат, який стояв на столі, й підсунув його до Фернандіто. Потім зняв слухавку й простягнув хлопцеві.
– Тримай, Альберто, зателефонуй батькові, нехай принесе твій паспорт і забере тебе з собою. Твоя родина вже, певна річ, хвилюється, де ти подівся.
12
Шапка хмарин повзла по згір’ю. Промені фар вихоплювали з темряви силуети панських будинків, що взирали з-за дерев обабіч дороги, яка спиналася вгору до Вальвідрери.
– Водною магістраллю я вас не повезу, – попередив таксист. – З минулого року їздити туди дозволено тільки місцевим мешканцям і муніципальним службам. Тільки поткнися туди, як з-за кущів вистрибнуть патрульні зі списком порушень, щоб виписати тобі штраф. Я можу висадити вас біля в’їзду…
Варґас показав йому п’ятдесятипесетову купюру. Очі таксиста прилипли до неї, наче муха до меду.
– У мене не буде решти…
– А решти й не треба, якщо зачекаєш нас. А муніципалітет хай іде до біса зі своїми заборонами.
Таксист засопів, проте щедра винагорода його зрештою переконала.
– Нехай буде так, – вирішив він.
Діставшись до початку «магістралі» – вузької стрічки ґрунтової дороги, що звивалася амфітеатром гір, які стояли на варті Барселони, – таксист боязко посунув далі.
– Ви впевнені, що це тут?
– Їдь прямо.
Колишній будинок Маташів стояв метрів за триста від початку «магістралі». Невдовзі фари автомобіля освітили обік дороги прочинену ґратовану хвіртку. Далі виднілися зубчасті обриси двосхилих дахів із вежами, що бовваніли над здичавілим садком, покинутим напризволяще багато років тому.
– Тут, – мовила Алісія.
Таксист скинув побіжним поглядом на це місце й подивився у дзеркало на своїх пасажирів без надмірного ентузіазму.
– Слухайте, мені так видається, що тут ніхто не живе…
Алісія, не зважаючи на його слова, вийшла з машини.
– У тебе часом немає ліхтарика? – запитав Варґас у таксиста.
– Додаткові послуги не входять у мінімальний тариф. То ми зійшлися на десять дуро?
Варґас дістав ще одну п’ятдесятку й показав водієві.
– Як тебе звати?
Таксист завороженими очима дивився на купюру: грошва у чистому вигляді загіпнотизувала його.
– Чипріано Рідруехо Кабесас, представник таксистського цеху до ваших послуг.
– Чипріано, сьогодні твій щасливий день, чи то пак ніч. Є в тебе ліхтарик для сеньйорити, щоб вона не спіткнулась і не звихнула собі ногу?
Водій нахилився й ледве не з головою пірнув у бардачок. Виринувши, він дістав звідти ліхтар чималеньких розмірів. Варґас узяв його й виліз із таксі, але перед тим розірвав п’ятдесятку й віддав водієві половину купюри.
– Другу половину дістанеш, коли ми повернемося.
Чипріано зітхнув, розглядаючи півбанкноти так, наче тримав у руках прострочений лотерейний білет.
– Якщо ви повернетеся, – пробурмотів він.
Алісія вже пролізла крізь вузький отвір в огорожі. Силует дівчини обрисовувався на місячній доріжці серед заростей трави й чагарнику. Варґасові, удвічі, якщо не втричі, ширшому за неї, насилу вдалося просмикнутися між іржавими ґратами. По той бік паркану простяглася брукована дорога, що оббігала будинок, прямуючи до головного входу, розміщеного в передній частині. Брук під ногами поліціянта був устелений опалим листям. Варґас попрямував за Алісією через садок, аж доки не дістався огородженого майданчика на краю схилу, з якого всю Барселону було видно як на долоні. Далі, немов водойма розтопленого срібла, у місячному сяйві зблискувало море.
Алісія розглядала фасад покинутої будівлі. Образи, які поставали в її голові, коли дівчина слухала розповідь Вілахуани, тепер утілилися перед її очима. Алісія уявляла будинок у кращі часи, коли сонячне проміння пестило його стіни з червонястого каменю й розбризкувалося в чаші фонтану, тепер пересохлій і потрісканій. Алісія уявляла двох дівчаток, Маташевих донечок, що бавляться в цьому садку, уявляла письменника та його дружину, що спостерігають за своїми дітьми з великого вікна у вітальні. Оселя Маташів перетворилася на покинутий мавзолей, віконні стулки якого гойдалися на вітрі.