– З мене ящик найкращого білого вина, якщо зараз ми вшиємося звідси і повернемося завтра при світлі дня, – запропонував Варґас. – Два, якщо поквапимося.
Алісія забрала в нього ліхтар і рушила до входу. Двері були відчинені. На порозі валялися залишки з’їденого іржею замка. Алісія спрямувала світло ліхтаря на залізні уламки й присіла, щоб ретельніше дослідити їх. Вона взяла в руки шматок, що, схоже, був частиною головного механізму замка, й оглянула його зблизька. Здавалося, наче замок розірвало зсередини.
– Вистрілили в осердя, – зробив висновок Варґас за її спиною. – Це були незвичайні грабіжники.
– Якщо це взагалі були грабіжники.
Алісія покинула рештки замка й підвелася.
– Ти чуєш той самий запах, що і я? – запитав поліціянт.
Дівчина лише кивнула. Вона пройшла до вестибюля й зупинилася перед сходами з білого мармуру, що здіймалися в пітьму. Промінь світла торкнувся темряви, і темрява відступила, звільняючи верхні сходинки. Угорі гойдався кістяк старовинної кришталевої люстри.
– Я б не ступав на ці сходи, – попередив Варґас.
Підіймалися вони повільно, сходинка за сходинкою. Світло ліхтаря відганяло тіні на чотири-п’ять метрів, а потім слабшало й морок поглинав його. Сморід, який вони відчули, зайшовши до будинку, не зникав, але, що вище вони сходили, то сильніше холодний вітерець, який линув, схоже, з горішнього поверху, обвівав їхні обличчя.
Діставшись на сходовий майданчик другого поверху, вони опинилися перед галереєю, що переходила в широкий коридор, наприкінці якого крізь низку віконець лилося місячне сяйво. Більшість дверей були виламані, кімнати стояли голі, без меблів і килимів. Алісія з Варґасом попрямували коридором, оглядаючи всі ці мертві приміщення. Підлога була вкрита килимом із пилу й попелу, що порипував під їхніми ногами. Алісія вказала променем світла на вервечку слідів, що губилися в темряві.
– Свіжі, – пробурмотіла вона.
– Мабуть, якийсь жебрак або мародер, що заліз поглянути, чи не залишилося тут чим поживитися, – сказав Варґас.
Алісія ніяк не відреагувала на його слова й пішла по слідах, які, оббігши весь поверх, привели їх до південно-східного крила будівлі, де й закінчилися. Дівчина зупинилася на порозі приміщення, що вочевидь мало бути головним покоєм, спальнею подружжя Маташів. Меблів майже не залишилося, а грабіжники поздирали зі стін навіть шпалери. Покрівля вже почала руйнуватися, а частина кесонної стелі була схожа на розтягнутий ковальський міх, що створювало зорову оману, через яку кімната здавалася просторішою, ніж була насправді. Біля дальньої стіни виднілася чорна довгаста коробка шафи, в якій ховалася Маташева дружина, марно намагаючись захистити своїх дітей. Алісія відчула напад нудоти.
– Тут нічого нема, – сказав Варґас.
Алісія повернулася до галереї, звідки вони почали були свій обхід. Сморід там відчувався виразніше. Запах гнилизни здіймався, здавалося, із самих нутрощів будинку. Алісія спустилася сходами, Варґас за нею. Дівчина вже прямувала до виходу, коли помітила праворуч від себе якийсь рух і зупинилась. Відтак підійшла до дверей зали з широкими й високими вікнами. Частину паркету було видерто, а на місці розкладеного кимось вогнища виднілись обвуглені рештки стільців і зчорнені корінці книжок.
У глибині приміщення гойдалася дошка, за якою чорніла діра. Варґас став біля дівчини і вийняв револьвер. Дуже повільно, з різних боків, вони наблизилися до отвору. Діставшись до стіни, Варґас відтулив заслону й кивнув. Алісія спрямувала промінь ліхтаря всередину. Довгі сходи спускались у підвал. Струмінь повітря, що війнув із глибини, був просякнутий смородом мертвечини. Дівчина затулила долонею рот і ніс. Варґас знову кивнув і пішов першим.
Вони спускалися, часто зупиняючись, мацаючи стіни й вивіряючи кожну сходинку, щоб не зробити хибного кроку й не полетіти в порожнечу.
Зійшовши вниз, вони опинилися у величезному склепінчастому приміщенні, що, як видавалося на перший погляд, займало весь цокольний поверх будинку. По боках простяглися шереги горизонтальних віконечок, крізь які тоненькими смужками проходило тьмяне світло, що відразу потрапляло в пастку густих нудотних випарів, які здіймалися під стелю. Алісія мала намір ступити вперед, коли Варґас її стримав. Лише тоді вона збагнула: те, що здавалося їй викладеною кахлем підлогою, насправді було водою. Підземний басейн цукрового магната втратив свою смарагдову барву й тепер скидався радше на чорне дзеркало. Вони підійшли до краю водойми, і Алісія провела променем ліхтаря по її поверхні. Під водою колихалася павутина зеленавих водоростей. Сморід ішов звідти. Алісія показала на дно басейну.