– Гадаю, ви мусите знати, хто такий міністр Маурісіо Вальс.
– Ось тепер мій друг Даніель – сама увага, – недобре посміхаючись, зазначив Фермін. – Я ж із паном міністром навіть перетинався колись.
– Тоді ви, мабуть, зауважили, що від якогось часу він майже не з’являється на людях.
– Тепер, коли ти про це сказала… – протягнув Фермін. – Хоча експерт по Вальсу в нас тут Даніель, який у вільний час навідується до газетного архіву «Атенео», щоб дізнатися про дивовижне життя цієї видатної особи, давнього знайомця його родини.
Алісія перезирнулася з Семпере.
– Приблизно три тижні тому Маурісіо Вальс безслідно щез зі свого маєтку в Сомосаґуас. Рано-вранці він виїхав з дому разом із начальником своєї охорони. Його покинуту машину згодом було знайдено в Барселоні. Самого Вальса відтоді ніхто не бачив.
Алісія пильно подивилася на Даніеля й зауважила каламуть пристрастей, що завирувала в його очах.
– Слідство з’ясувало, що Вальс став жертвою змовників, які прагнули помститися за його ймовірні махінації довкола акцій однієї банківської установи.
Даніель спантеличено глянув на неї з дедалі більшим обуренням.
– Коли ти кажеш «слідство», – втрутився Фермін, – кого саме ти маєш на увазі?
– Головне управління поліції та інші сили громадського правопорядку.
– Капітан Варґас тут, як я розумію, є представником поліції, а ось щодо тебе, сказати по правді, я гублюся в здогадках…
– Я працюю, чи то пак працювала, на одну зі служб, яка надавала свою допомогу поліції під час цього розслідування.
– А ця служба має якусь назву? – скептичним тоном запитав Фермін. – Бо не схоже, що ти працюєш на Громадянську гвардію.
– Ні, не має.
– Зрозуміло. А покійник, якого ми мали задоволення споглядати сьогодні в басейні, хто він?
– Мій колишній колега.
– Либонь, це тому в тебе немає апетиту, що ти так сильно засмутилася через його смерть…
– Усе це велика купа брехні, – утрутився Даніель.
– Даніелю… – Алісія примирливо поклала свою долоню на хлопцеву, однак той прибрав руку й поглянув дівчині просто в обличчя.
– Навіщо тоді ти вдавала з себе давню знайому моєї родини, приходила до книгарні, до моєї дружини й сина, пролазила в мою сім’ю?
– Даніелю, це складно, дозволь мені…
– Тебе справді звати Алісією? Чи ти взяла це ім’я з якогось із давніх батькових спогадів?
Тепер уже Фермін пильно дивився на дівчину, немов на привид зі свого минулого.
– Мене справді звати Алісія Ґріс. Я не збрехала про себе.
– Але збрехала про все інше, – відказав Даніель.
Варґас сидів мовчки, лишивши всю розмову на Алісію. Дівчина зітхнула, переконливо демонструючи занепокоєння своєю провиною, у щирість якого Варґас не повірив ані на секунду.
– У ході розслідування нам стало відомо про ті справи, які в Маурісіо Вальса могли бути з твоєю матір’ю, доньєю Ізабеллою, та з колишнім в’язнем замку Монтжуїк на ім’я Давид Мартін. Ми вплутали вас у це все, бо прагнули усунути всі підозри й пересвідчитися, що родина Семпере не причетна до…
Даніель гірко реготнув і поглянув на Алісію з глибоким презирством.
– Ти, мабуть, вважаєш мене за ідіота. Та я ним і є, бо досі не усвідомлював, хто ти така, Алісіє, чи як там тебе в біса звати.
– Даніелю, будь ласка…
– Не чіпай мене.
Даніель підвівся й рушив до виходу. Алісія зітхнула й заховала обличчя в долонях. Шукаючи співчуття, вона глянула на Ферміна, однак той дивився на неї, наче на спійману за руку кишенькову злодюжку.
– Першу спробу, як на мене, ти провалила, – вирік він. – Мені видається, ти досі винна нам пояснення, і то тепер ще більше, ніж раніше, зважаючи на ту локшину, яку ти намагалася нам навішати на вуха. Я вже не кажу про те пояснення, яке ти винна мені. Якщо ти справді Алісія Ґріс.
Дівчина змучено всміхнулася.
– Ти мене не пригадуєш, Ферміне?
Той подивився на неї, наче на марево.
– Я вже сам не знаю, що пригадую. Ти повернулася з мертвих?
– Можна сказати, що так.
– І навіщо?
– Я лише намагаюся вас захистити.
– Щось не схоже на це…
Алісія встала з-за столика й поглянула на Варґаса. Той кивнув.
– Іди за ним, – сказав поліціянт. – Я подбаю про Ломану й розповім тобі все, щойно випаде нагода.
Алісія кивнула й подалася шукати Даніеля. Фермін і Варґас, лишившись самі, мовчки дивилися один на одного.
– Здається мені, ви з нею занадто жорстко повелися, – мовив зрештою поліціянт.
– Давно ви її знаєте? – запитав Фермін.
– Кілька днів.
– У такому разі чи можете ви засвідчити, що це жива істота, а не привиддя?
– Я думаю, привиддям вона лише здається, – відказав Варґас.