– Алісіє, це я. Варґас.
– Варґас?
– Тільки не кажи, що ти мене вже забула.
Запала довга мовчанка. Голос Алісії звучав наче з акваріума.
– Я гадала, що це Леандро, – протягло відказала вона.
– У тебе якийсь дивний голос. Ти пила?
– Коли я п’ю, голос у мене нормальний, Варґасе.
– Що ти вживала?
– Склянку теплого молочка, потім проказала молитву й пішла до ліжечка.
– Де ти була? – запитав поліціянт.
– Вечеряла з Даніелем Семпере.
Варґас надовго замовк.
– Я знаю, що роблю, Варґасе.
– Ну, коли ти так вважаєш…
– Де ти?
– На Вальвідрері, чекаю на поліцію і суддю, щоб вони склали протокол на тіло.
– Що ти їм сказав?
– Що пішов до будинку Маташів, щоб дещо уточнити, і натрапив на несподівану знахідку.
– Вони тобі повірили?
– Ні, але в мене лишилися хороші друзі в Управлінні.
– А про тіло? Що ти їм збираєшся розказати?
– Що не знаю вбитого, тому що бачу його вперше у своєму житті. Що, власне кажучи, є цілковитою правдою.
– Твої друзі знають, що тебе звільнили від цієї справи?
– Цілком можливо, що вони дізналися про це раніше від мене. Тут ґав не ловлять.
– Щойно тіло ідентифікують, новина про нього дістанеться Мадрида. І Леандро про все дізнається.
– Отже, у нас кілька годин запасу, – вирішив Варґас. – Це якщо пощастить.
– Фермін тобі щось казав? – запитала Алісія.
– Самі лише добірні афоризми. А ще сказав, що вам двом треба поговорити.
– Я знаю. Він не казав про що?
– Ми з ним зблизилися, але не настільки. Мені видається, що Фермін вважає тебе кимось зі свого минулого.
– Що ти робитимеш далі?
– Щойно слідчий суддя складе протокол, я поїду з тілом до моргу на тій підставі, що це вбивство може бути пов’язаним із моїм розслідуванням. Судмедексперта я знаю ще з часів своєї служби в Леґанесі. Хороший хлопчина. Побачу, що мені вдасться дізнатися.
– Ти затримаєшся там щонайменше до сходу сонця.
– Щонайменше. Кимарну в трупарні. Я певен, що в них знайдеться вільний стіл для мене, – невесело пожартував Варґас. – Усі патологоанатоми – страшенні дотепники.
– Будь обережний. І подзвони мені, коли щось дізнаєшся.
– Не турбуйся. Спробуй поспати трохи й відпочити.
Варґас поклав слухавку й підійшов до барної стійки. Узявши своє, уже ледь тепле кортадо, він спорожнив чашку одним ковтком.
– Зробити вам ще одну?
– Я б не відмовився від кави з молоком.
– Може, рогалика, щоб закусити? За рахунок закладу. Завтра їх однаково доведеться викидати.
– Давайте.
Варґас відламав ріжок непривабливого на вигляд круасана й поглянув на нього проти світла, розмірковуючи над тим, чи це хороша ідея – споживати такий артефакт. Пустун, як і належить його породі, не такий вередливий до харчів, пильно поглядав на поліціянта, нетерпляче облизуючись. Варґас кинув йому шматок, і Пустун ухопив його на льоту. Пес жадібно зжер гостинця й, хекаючи, знову подивився на свого благодійника. В очах його читалася вічна вдячність.
– Тепер вам його не збутися, ось побачите, – попередив бармен.
Варґас знову перезирнувся зі своїм новим найкращим другом і простягнув йому решту круасана, яку Пустун глитнув за одним гамом. «У цьому собачому світі, – подумав поліціянт, – коли ти робишся старим і навіть здоровий глузд уже зраджує, шматок черствого хліба, кинутий із ласки або із жалю, здається тобі наїдком богів».
Обіцяні Лінаресом півтори години перетворилися в добрі дві. Побачивши нарешті, як світло фар поліцейської машини й автофургона з моргу розтинає мрячку на своєму шляху догори, Варґас покинув свою каву й, лишивши щедрі чайові, вийшов на вулицю, де став чекати з цигаркою в руці. Лінарес не висів із машини, натомість опустив вікно й знаком показав Варґасові сідати на заднє сидіння коло нього. Один із його людей був за кермом. На передньому сидінні пасажира розмістився череватий чоловік у пальті і з похмурим виразом на обличчі.
– Ваша честь, – привітався Варгас.
Слідчий суддя не завдав собі клопоту відповісти поліціянтові чи бодай звернути на нього увагу. Лінарес із кислою міною глянув на товариша, а потім усміхнувся, здвигнувши плечима.
– Куди їдемо? – запитав він.
– Тут недалечко. На Водній магістралі.
Доки вони їхали до повороту на «магістраль», Варґас скоса позирав на свого давнього приятеля. Двадцять років на службі не пішли Лінаресові на користь.
– У тебе чудовий вигляд, – збрехав він.
Лінарес розсміявся стиха. Варґас наштовхнувся на погляд судді, що дивився на них у дзеркало заднього огляду.
– Давні друзі? – поцікавився суддя.
– У Варґаса немає друзів, – відповів Лінарес.