Комірчина являла собою зразок убозтва й смороду, втіленого в чотирьох зелених стінах, що лущилися під впливом вологості незрозумілого походження. Подобизна ванної кімнати, до якої зі спальні вели відчинені двері, містила унітаз без накривки, умивальник коричнюватого кольору й маленьке віконце, крізь яке просякало свинцеве світло. Водопровідні труби клекотали й булькотіли, наспівуючи якусь дивну пісню, яка аж ніяк не налаштовувала на любовний лад. Чималий таз біля ліжка натякав на таємниці, дізнаватися які не хотілося. Ложе складалося з металевого кістяка, матраца, який білим був років п’ятнадцять тому, і подушок далеко не першої свіжості.
– Мабуть, я краще все ж піду до себе додому, – вирішив Фернандіто.
– Заспокойся, парубче, усе цікаве лише починається. Щойно я зніму з тебе штани, тобі моя кімнатка видасться незгіршою за номер-люкс для молодят у «Рітці».
Повія підвела Фернандіто до лежака й ледве не силоміць посадила його. Скоривши свого клієнта, вона опустилася навколішки перед ним і лагідно всміхнулася, виявивши макіяж і смуток, який зачаївся в кутиках її очей. Але корислива паволока на її лиці зруйнувала ті залишки нужденницької романтики, яку Фернандіто хотілося б уявляти. Повія вичікувально дивилася на нього.
– Без бабосиків діла не буде, дорогенький.
Фернандіто кивнув. Понишпоривши в кишенях, він дістав гаманець. Очі повії жадібно спалахнули. Хлопець дістав усі гроші, які мав із собою, і віддав жінці, навіть не рахуючи.
– Це все, що в мене є? Цього вистачить?
Повія поклала гроші на нічний столик і зазирнула йому в очі з робленою ніжністю.
– Я Матильда, але ти можеш мене звати, як хочеш.
– А як тебе називають люди?
– Хто як. Сука, шльондра, свиня. Часом називають іменем дружини чи матері. Один кучерявий семінаристик кликав мене «cara mea». Я думала, що він хоче карамелі, а виявилося, що це значить латиною «моя дорога».
– Мене звати Фернандо, але всі кличуть мене Фернандіто.
– Скажи мені, Фернандо, ти вже був із жінкою?
Хлопець непереконливо кивнув. Поганий знак.
– Ти знаєш, що треба робити?
– Річ у тому, що я лише хотів перебутися тут якийсь час. Нам не треба нічого робити.
Матильда насупилася. Ці збоченці були найгіршими. Вирішивши виправити ситуацію, вона взялася розстібати хлопцеві ремінь і стягувати з нього штани. Фернандіто її зупинив.
– Не бійся, сонце.
– Я боюся не тебе, Матильдо, – відказав Фернандіто.
Повія спинилася й пильно подивилася на нього.
– Тебе хтось переслідує?
Фернандіто кивнув.
– Он як. Поліція?
– Схоже на те.
Жінка підвелася й сіла коло нього.
– Ти впевнений, що не хочеш нічого робити?
– Лише побути тут трохи. Якщо ти не проти.
– Я тобі не подобаюсь?
– Я не це мав на увазі. Ти дуже вродлива.
Матильда стиха розсміялася.
– У тебе є дівчина, яка тобі подобається?
Фернандо не відповів.
– Певно, що є. Ну ж бо, скажи мені, як звати твою наречену?
– Вона не моя наречена.
Матильда запитливо глянула на нього.
– Її звати Алісія, – відказав Фернандіто.
Рука жінки опинилася на його стегні.
– Не сумнівайся, я вмію робити те, чого не вміє твоя Алісія.
Фернандіто збагнув, що не має ані найменшої гадки про те, що вміє Алісія чи чого не вміє. І то не через брак розмірковувань на цю тему. Матильда зацікавлено дивилася на хлопця. Потім простягнулася на ліжку й узяла його за руку. Коли Фернандіто придивився до неї у кволому жовтуватому світлі лампочки, то усвідомив, що Матильда набагато молодша, ніж здалося спершу, можливо, лише на чотири чи п’ять років старша за нього.
– Якщо хочеш, я можу навчити тебе, як потрібно пестити дівчину.
Фернандіто захлинувся своєю власною слиною.
– Я знаю, як це робити, – вимовив він не надто рішуче.
– Жоден чоловік не знає цього, серденько. Повір мені. Навіть у найдосвідченіших пальці, як кукурудзяні качани. Ну ж бо, лягай коло мене.
Фернандіто завагався.
– Роздягни мене. Повільно. Що повільніше ти роздягатимеш дівчину, то швидше її здобудеш. Уяви, що я Алісія. Я напевне трохи схожа на неї.
«Як свиня на коня», – подумав Фернандіто. І все ж образ Алісії, що лежить перед ним на ліжку, простягнувши руки над головою, потьмарив йому зір. Фернандіто стиснув кулаки, щоб стримати дрож.
– Алісії не обов’язково про це знати. Я збережу це в таємниці. Ходи-но сюди.
19
У темному закутку, де зазвичай привітна вулиця Оспіталь перестає бути такою, здіймалась похмура будівля, якої, схоже, ніколи не торкалося сонячне проміння. Вхід заступали залізні двері, біля яких не було ані таблички, ані жодного вказівника, який дозволив би зрозуміти, що ховається всередині. Поліційна машина зупинилася перед будинком. Варґас і Лінарес вийшли.