– Щонайменше п’ять чи шість років тому.
Манеро, усміхнувшись, кивнув. Навіть у тому мертвотному світлі, що заливало приміщення, Варґас помітив, що його товариш постарів значно сильніше, ніж мав би.
Невдовзі почулися кульгаві кроки Брауліо, що штовхав перед собою ноші-візок. Труп було накрито полотном, що прилипло до тіла й від контакту з вологістю почало просвічувати. Манеро підійшов до нош і відгорнув саван з обличчя небіжчика. Доктор не змінився на лиці, лише кинув короткий погляд на Варґаса.
– Брауліо, залиш нас.
Помічник невдоволено насупив брови.
– Я вам не треба, пане докторе?
– Ні.
– Але я думав, що буду вам допомагати…
– Ти неправильно думав. Іди, перекури.
Чоловічок вороже зиркнув на Варґаса, не сумніваючись, що саме він винен у тому, що Брауліо не допустили до бенкету плоті. Варґас у відповідь підморгнув йому й показав на вихід.
– Мерщій, мерщій, Брауліо, – поквапив його Лінарес. – Хіба ти не чув, що сказав пан доктор? І прийми гарячу ванну. Добре потри там свою соромоту пемзою з відбілювачем, раз на рік не зашкодить. О! І тоді я підшукаю тобі пару.
Брауліо, вочевидь розлючений, пошкандибав геть, бурмочучи прокльони. Позбувшись його, Манеро відкинув покривало повністю й увімкнув регульовану лампу-кошик, що звисала зі стелі. Морозне бліде світло, зіткане з пари, окреслило контури тіла. Лінарес наблизився й кинув короткий погляд на труп. У поліціянта вихопилося зітхання.
– Святий Боже…
Він відвів погляд і підійшов до Варґаса.
– Це той, хто я думаю? – прошепотів він.
Варґас мовчки витримав його погляд.
– Цього я не зможу прикрити, – сказав Лінарес.
– Я розумію.
Лінарес, лайнувшись собі під ніс, опустив голову.
– Я можу ще щось зробити для тебе? – запитав він.
– Можеш зняти з мене свого причепу.
– Не розумію.
– Один тут стежить за мною. Хтось із твоїх.
Усмішка щезла з обличчя Лінареса. Він пильно поглянув на товариша.
– Я нікому не наказував стежити за тобою.
– Мабуть, це зробив хтось із вищого начальства.
Лінарес похитав головою.
– Якби хтось стежив за тобою, я про це знав би. Байдуже, був би він із моїх людей чи не з моїх.
– Молодий такий чоловічок. Невисокий на зріст. Новачок. Зветься Ровірою.
– Єдиний Ровіра, який у нас працює, сидить в архіві, йому шістдесят років, а в ногах стільки картечі, що хоч здавай на металолом. Бідолаха не спромігся би стежити навіть за власною тінню, хоч би йому за це платили золотом.
Варґас спохмурнів. Обличчя Лінареса виражало розчарування.
– Я здатен на всяке, Варґасе, але я ніколи не поставлю підніжку другові, – мовив він.
Товариш хотів щось відповісти, але Лінарес підняв руку, закликаючи того мовчати. Сказаного не повернеш.
– Маєш час до десятої ранку. Потім я мушу повідомити. Це потягне за собою серйозні наслідки, ти знаєш, – мовив він, рушаючи до виходу. – На добраніч, докторе.
Зачаївшись у темряві вулички, що оббігала будинок моргу, Брауліо спостерігав за постаттю Лінареса, що віддалялася в ніч. «Я з тобою ще поквитаюся, вилупку», – подумав він. Рано чи пізно вся ця когутня, яка лазить по світу і не виявляє до нього жодної поваги, закінчить, як і решта, перетворившись на шматок розбухлого м’яса, що лежить на мармуровій стільниці, віддане на ласку гострого скальпеля й беззахисне перед примхами людини, яка тримає цей скальпель у руці. І Брауліо буде там, щоб попрощатися з ними, як належить. Не вперше й не востаннє. Ті, хто думає, ніби смерть – це остання ганьба в житті, помиляються. За лаштунками буття існує довгий перелік знущань і принижень, і старий добрий Брауліо завжди напоготові додати одну-дві пам’ятки до своєї колекції трофеїв і пересвідчитися, що кожен піде у вічність, відплачений як слід. З Лінаресом у Брауліо давно вже особисті порахунки. Та й про його дружка Варґаса він також не забуде. Ніщо так не підтримує пам’ять, як образа.
– Я тебе пошматую, як свиню на хамон, а з твоїх яєць зроблю собі брелок для ключів, – пробурмотів він. – І то швидше, ніж ти сподіваєшся.
Звиклий говорити сам до себе – йому це ніколи не набридало, – Брауліо задоволено всміхнувся й, утішений своєю тямущістю, вирішив викурити цигарку, щоб відігнати холод, який о цій нічній годині заполонив вулицю Оспіталь. Чоловічок помацав кишені свого пальта, що зосталося йому в спадок від небіжчика з антирежимними нахилами, який потрапив до моргу кілька тижнів тому в стані, який свідчив про те, що в Головному управлінні поліції ще лишилися справжні майстри свого діла. Пачка була порожньою. Брауліо засунув руки в кишені і став спостерігати, як його дихання парує звоями в повітрі. За ті гроші, які йому заплатить Ендайя, коли Брауліо розповість йому, що тільки-но бачив, можна буде купити не один блок цигарок, ще й лишиться на пляшечку дорогого вазеліну, того, що приємно пахне й продається в крамничці Хенаро Китайця. Тому що до декотрих його клієнтів потрібно ставитися з особливою пошаною.