Звуки чиїхось кроків у темряві пробудили Брауліо від його мрій. Він придивися й побачив постать, що виринала з-під згорток туману, наближаючись до нього. Брауліо ступив крок назад і наштовхнувся на зачинені двері. Незнайомець видавався не вищим за нього, проте випромінював дивовижні спокій і рішучість, від яких Брауліо ставали дибки на потилиці ті кілька волосків, які йому ще залишилися. Чоловік зупинився перед ним і простягнув розпечатану пачку цигарок.
– Ви, мабуть, сеньйор Брауліо, – мовив він.
Ніхто ніколи в житті не називав його сеньйором чи доном, і Брауліо усвідомив, що йому не подобається, як звучить це звертання в устах цього незнайомця.
– А ви хто такий? Вас послав Ендайя?
Незнайомець лише всміхнувся у відповідь і підніс пачку з цигарками просто під ніс Брауліо. Той пригостився однією. Далі чоловік дістав бензинову запальничку й запропонував своєму новому знайомому вогонь.
– Дякую, – пробурмотів Брауліо.
– Нема за що. Скажіть-но мені, доне Брауліо, а хто там усередині?
– Купа мертвяків, хто ж іще…
– Я маю на увазі живих.
Брауліо завагався.
– То вас послав Ендайя чи ні?
Незнайомець лише пильно дивився йому в очі, далі всміхаючись. Брауліо сковтнув слину.
– Судмедексперт і поліціянт із Мадрида.
– Варґас?
Брауліо кивнув.
– Ну як вам?
– Що?
– Цигарка. Як вам, питаю. Сподобалася?
– Дуже. Імпортна?
– Як і все хороше. А у вас же є ключі, доне Брауліо, правда?
– Які ключі?
– Від моргу. Боюся, вони мені будуть потрібні.
– Ендайя нічого не казав про те, щоб давати комусь ключі.
Незнайомець знизав плечима.
– Плани змінилися, – зауважив він, холоднокровно надягаючи рукавички.
– Слухайте-но, що це ви робите?
Сталь зблиснула лише на мить. Брауліо побачив клинок ножа, а відтак гострий холод, якого він іще ніколи не зазнавав у своєму жалюгідному житті, увійшов йому всередину. Спершу Брауліо майже не відчував болю, тільки неймовірну ясність і слабкість, коли лезо розтинало йому кишки. Потім, коли незнайомець аж до руків’я ще раз вгородив йому ніж у живіт і з силою потягнув угору, Брауліо відчув, як холод перетворився у полум’я. Пекучий залізний кіготь продерся йому до серця. Його крик захлинувся у крові, що ринула через горло. Незнайомець тим часом відволік Брауліо у завулок і забрав в’язку ключів, яку той носив на поясі.
20
Темними переходами чоловік дістався до коридору, що вів до зали для розтину. Крізь щілини між дверима й одвірком просякало зеленувате світло. Чути було голоси двох чоловіків. Вони розмовляли, як давні приятелі: замовкали, не ніяковіючи при цьому, і жартували, щоб відволіктися від того завдання, що лежало перед ними. Він зіпнувся навшпиньки й зазирнув у кружальце тонованого скла, що вивершувало двері. Чоловік побачив Варґаса, що сидів на одній із мармурових стільниць, і судового медика, що схилився над трупом. Патологоанатом детально описував результати своєї праці. Чоловік не зміг стримати усмішки перед тою вправністю, з якою патологоанатом вивідав усі подробиці про останні миті життя Ломани. Медик розповідав без гидливості про точність порізу, про те, як лезо перетнуло цьому мурмилі артерії і трахею, після чого він помирав на колінах, а вбивця спостерігав, як жах заповнює його очі і кров цебенить йому на руки. Справжній майстер завжди оцінить добре виконану роботу.
Судовий медик також описав колоті рани, які Ломана дістав у тулуб, коли вчепився за ноги свого вбивці, марно намагаючись завадити тому зіштовхнути його в басейн. У легенях убитого не було води, пояснив патологоанатом, тільки кров. Ломана захлинувся власною кров’ю ще до того, як занурився в застояну воду басейну. Медик був людиною тямущою і досвідченою, справжнім фахівцем свого діла, і чоловік почував до нього повагу, ба навіть захоплювався ним. Таких, як він, небагато. Лише через це, подумав чоловік, він подарує медикові життя.
Варґас, старий лис, раз по раз із неабиякою проникливістю ставив запитання. Гостроти його розуму не можна було заперечити, але очевидно, що він таки просувався навпомацки і що, окрім особливостей передсмертної агонії Ломани, візит до моргу небагато міг йому прояснити. Слухаючи їх, чоловік розмірковував, чи не піти йому перепочити якусь годинку або пошукати котрусь повію, що зігріла б йому кості до ранку. Було зрозуміло, що Варґасове розслідування ні до чого його не приведе, і втручатися необов’язково. Урешті-решт, таким був наказ. Не робити рухів, доки не лишиться вибору. У глибині душі він шкодував про це. Було б цікаво зустрітися віч-на-віч зі старим поліціянтом і подивитися, чи досить у нього снаги, щоб поборотися за своє життя. Ті, хто опирався неминучому, були його улюблениками. Що ж до прекрасної Алісії, їй він виявить честь, лишивши насамкінець. Із нею він поспішати не буде, він зможе як слід насолодитися й дістати відплату за всі свої зусилля. Він знав, що Алісія його не розчарує.