Чоловік почекав ще півгодини. Патологоанатом завершив свій огляд і запропонував Варґасові перехилити по чарчині наливки, яку тримав у шафці з інструментами. Розмова повернула на теми, що їх не могли не торкнутися давні приятелі, яких розкидало життя, й перетворилася на не надто оригінальне вихваляння давноминулих часів, жалкування за втратами, яких довелося зазнати на життєвому шляху, та інші банальності літнього віку. Знудившись, чоловік уже збирався йти, лишивши Варґаса й патологоанатома плавати безцільно у своїх спогадах, коли зауважив, що поліціянт дістає з кишені клаптик паперу й розглядає його проти світла лампи, що звисала зі стелі. Голоси стихли до шепоту, і чоловікові довелося притулити вухо до дверей, щоб розібрати слова.
Доктор Манеро зауважив, що двері до зали злегка рухнулися.
– Брауліо, це ти?
Не діставши відповіді, судовий медик зітхнув і похитав головою.
– Коли я не дозволяю йому бути присутнім, він часом прокрадається до дверей і підслуховує, – пояснив він.
– Не розумію, як ти ще його терпиш, – мовив Варґас.
– Я переконую себе, що нехай уже краще буде тут, ніж блукатиме світами. Так принаймні він у нас перед очима. Як тобі почастунок? Нічогенький, еге ж?
– Що це таке? Рідина для бальзамування?
– Ні, рідину для бальзамування я бережу на той випадок, коли доводиться щось нести на весілля чи перші причастя до родичів дружини. Розкажеш мені про справу? Що робив цей бідолаха Ломана у басейні в покинутому будинку на Вальвідрері?
Варґас знизав плечима.
– Я не знаю.
– Що ж, спробуємо тоді з живими. Що ти робиш у Барселоні? Якщо пам’ять мене не зраджує, ти обіцяв більше ніколи не повертатися сюди.
– Що ж це за обіцянка, яку не можна зламати?
– А це в тебе що таке?
Манеро вказав на аркуш паперу з числами, який Варґас тримав у руці.
– А Бог його знає. Ношу це з собою вже кілька днів, а досі не тямлю, що воно означає.
– Можна глянути?
Варґас простягнув товаришеві аркуш, і Манеро, посьорбуючи наливку, придивився до чисел.
– Я думаю, може, це банківські рахунки, – докинув поліціянт.
Медик похитав головою.
– Не скажу тобі нічого за ті числа, що в правій колонці, а ось ті, що в лівій, майже напевне, – зі свідоцтв, – сказав він.
– Яких свідоцтв?
– Про смерть.
Варґас спантеличено поглянув на нього. Манеро показав йому ліву колонку.
– Бачиш нумерацію? Це запис за старим зразком. Новий було впроваджено багато років тому. Проте в цих записах ми ще бачимо номер справи, книжки й сторінки. Ці два останні додаються вже пізніше, тут ми виписуємо такі номери щодня. Ось і твій приятель Ломана матиме такий до кінця вічності.
Варґас перехилив свою чарку одним ковтком і знову придивився до списку, наче до шаради, над якою сушив собі голову роками, аж тут раптом почав ухоплювати суть.
– А ті числа, що в правій колонці? Видається, що колонки взаємопов’язані, але нумерація різна. Вони можуть бути також зі свідоцтв?
Манеро придивився й знизав плечима.
– Схоже на те, але вони не з мого відділу.
У Варґаса вихопилося зітхання.
– Тобі це чимось допомогло? – запитав медик, заінтригований.
Поліціянт кивнув.
– А де мені знайти особові справи тих, чиїм свідоцтвам про смерть відповідають ці номери?
– Де ж іще, як не там, де починається й закінчується все в цьому житті? У Цивільному реєстрі.
21
Струминка світла, що плинула з віконця у ванній, була знаком, що вже почало розвиднятися. Фернандіто сів на ліжку й кинув погляд на Матильду, що спала біля нього. Хлопець пестив очима обриси її голого тіла, а потім усміхнувся. Жінка розплющила очі й поглянула на нього з ясним виразом.
– Як справи, артисте? Трохи заспокоївся?
– Мабуть, вони вже пішли, – сказав хлопець.
Матильда потягнулася і стала підбирати свій одяг, розкиданий довкола ліжка.
– Про всяк випадок вилазь через віконце, що виходить у завулок. Ним ти дістанешся до одного із входів на ринок.
– Дякую.
– Тобі дякую, золотце. Тобі сподобалося?