– А ви? Куди ви підете?
Алісія дістала з сумочки, що лежала на столі, револьвер і пересвідчилася, що він заряджений. Побачивши зброю в її руках, Фернандіто повернувся до свого звичного стану остовпіння.
– Слухай сюди…
22
У якийсь момент свого ув’язнення Маурісіо Вальс став думати про світло як про передвісник болю. У темряві він міг удавати, що іржаве пруття не перепиняє йому дороги на волю і що стіни його темниці не вкриті брудним шаром вологи, яка, немов чорний мед, стікає по камінню, утворюючи під ногами драглисті калюжі. А найголовніше, у темряві він не бачив себе.
Пітьму, у якій він жив, лише раз на день порушував жмуток світла, коли угорі сходів відчинялися дверцята і Вальс бачив на тлі білого прямокутника обриси чоловіка, що приносив йому ківш брудної води й кусень хліба, якого міністр пожирав у змиг ока. Помінявся його наглядач, але все інше лишилося незмінним. Новий тюремник ніколи не затримувався, щоб глянути Вальсові в обличчя, ніколи не промовив до нього жодного слова. Не відповідав на його запитання, благання, образи чи прокльони. Тільки лишав їжу і питво біля ґрат і йшов геть. Коли він уперше спустився сюди, тюремника знудило від смороду, що йшов від камери і в’язня. Відтоді він майже завжди з’являвся з хусточкою, якою затуляв рота, і перебував тут не довше, ніж було потрібно. Вальс уже не чув запаху, так само, як майже не зауважував ні болю в руці, ні глухого пульсування в тих пурпурових лініях, що виходили з кукси павутиною чорних вен. Його лишили гнити живцем, і йому вже було байдуже.
У Вальса з’явилася думка, що одного дня ніхто більше не спуститься цими сходами, ці двері ніколи більше не відчиняться і йому доведеться провести ту дещицю життя, що йому зосталася, в мороці, відчуваючи, як його плоть гниє шматок за шматком, пожираючи сама себе. Вальс не раз спостерігав за таким процесом, коли був комендантом в’язниці Монтжуїк. Якщо пощастить, усе закінчиться за кілька днів. Він уявляв собі той стан слабкості й забуття, який опанує ним, щойно муки голоду, з яких починається все, спалять усі мости. Найжорстокішим випробуванням стане відсутність води. Можливо, коли далі терпіти безвихідь і тортури буде несила і він стане злизувати зі стін гидотні краплини, серце його зупиниться. Один лікар, що працював у нього у в’язниці двадцять років тому, завжди казав, що Бог співчуває передусім негідникам. Навіть у таких ситуаціях життя поводиться як остання шльондра. Можливо, останньої миті Бог змилосердиться і над ним і зараження, яке Вальс уже відчуває у своїх жилах, позбавить його найгіршого.
Вальсові снилося, що він уже помер і лежить в одному з тих брезентових мішків, у яких виносили трупи з камер у замку Монтжуїк, коли він почув, як угорі знову відчиняються двері. Він пробудився від тяжкого сну, язик йому спух і болів. Вальс засунув пальці в рот і відчув, що ясна кровоточать, а зуби на дотик хитаються так, наче сидять у сирій глині.
– Води! – простогнав він. – Я хочу пити, води, будь ласка…
Кроки людини, що спускалася сходами, лунали важче, ніж зазвичай. Тут, унизу, Вальс значно більше довіряв своїм вухам, аніж очам. Світ зменшився, обмежився болем, повільним розпадом його тіла, відлясками кроків і дзюркотом у водопровідних трубах за стінами. Світло спалахнуло вибухом білого гармидеру. Вальс за звуком визначив, що кроки наближаються, і придивився до постаті, яка зупинилася внизу сходів.
– Води, будь ласка, – попросив він.
Вальс підповз до ґрат і напружив зір. Жмут сліпучого світла обпалив йому сітківку. Ліхтар. Вальс позадкував і затулив очі єдиною рукою, що йому зосталася. Навіть так він відчував, як світло перебігає по його обличчю й тілу, вкритому екскрементами, засохлою кров’ю і брудними лахами.
– Подивись на мене, – нарешті промовив голос.
Вальс прибрав руку від очей і дуже повільно розтулив їх. Минув якийсь час, доки зіниці призвичаїлися до яскравого сяйва. Обличчя за ґратами було новим, проте водночас дивовижним чином воно здавалося знайомим.
– Я сказав тобі: подивися на мене.
Вальс підкорився. Коли втрачаєш почуття власної гідності, підкорятися стає набагато легше, ніж наказувати. Відвідувач наблизився до ґрат і став уважно розглядати Вальса, водячи променем ліхтаря по його змарнілому тілу. Лише тоді Вальс збагнув, чому риси обличчя, яке дивилося на нього з-за ґрат, здалися йому знайомими.
– Ендайя? – пробелькотів він. – Ендайє, це ти?
Ендайя кивнув. Неначе небеса розчинилися перед Вальсом, і йому здалося, ніби він уперше за багато днів чи тижнів задихав по-справжньому. Мабуть, це ще один сон. Іноді, заблукавши в мороці, він провадив розмови зі своїми уявними рятівниками. Вальс придивився знову й розсміявся. Це був Ендайя. Із крові й плоті.