– Дякувати Богу, дякувати Богу, – захлипав він. – Це я, Маурісіо Вальс. Міністр Вальс… Це я…
Він простягнув руку до Ендайї, плачучи від удячності, не соромлячись того, що поліціянт бачить його в такому стані: напівголого, покаліченого, у власному лайні й сечі. Ендайя ступив крок до нього.
– Скільки я вже тут? – запитав Вальс.
Ендайя не відповів.
– Із моєю донькою Мерседес усе гаразд?
Ендайя мовчав. Вальс, хапаючись за пруття, із превеликими труднощами зіп’явся на ноги й опинився на одному рівні з поглядом поліціянта. Той дивився на нього без жодного виразу. Невже він знову марить?
– Ендайє?
Чоловік дістав цигарку й запалив її. Вальс відчув запах тютюну, уперше за весь той час, що видавався йому довгими роками. Нічого приємнішого він не нюхав у своєму житті. Він гадав, що цигарка призначалася йому, аж доки не побачив, як Ендайя підносить її до рота й глибоко затягується.
– Ендайє, витягни мене звідси, – попросив він.
Очі поліціянта зблиснули поміж звоями диму, що злинали з-посеред його пальців.
– Ендайє, це наказ. Витягни мене звідси.
Чоловік усміхнувся й затягнувся ще кілька разів.
– Твої друзі на тебе образилися, – урешті сказав він.
– Де моя донька? Що ви їй зробили?
– Нічого. Поки що.
Вальс почув чийсь голос, що здійнявся розпачливим зойком, і навіть не усвідомив, що це його власний. Ендайя кинув недокурок у камеру, Вальсові під ноги. Поліціянт не змінився на обличчі, коли в’язень, побачивши, що він іде, з останніх сил кинувся лементувати й битися об темничні ґрати, доки не впав, знеможений, на коліна. Дверцята вгорі загрюкнулись, наче надгробна плита, і темрява знову оповила Вальса, холодніша, ніж будь-коли.
23
Серед небезпек, що чигають у самому серці Барселони на охочих до пригод, удосталь і неприступних місць, і потаємних безодень. Випробування ж для найхоробріших – це Цивільний реєстр. Варґас іще здалеку побачив його пошарпаний, підправлений шлакоблоками фасад і зітхнув. Запнуті фіранками вікна, немов набундючене обличчя мавзолею, попереджали нерозважливого подорожнього, щоб той навіть не думав добутися всередину. Подолавши першу перешкоду у вигляді дубових дверей, що перепиняли вхід простим смертним, Варґас опинився перед наступним бар’єром – стійкою реєстратури, за якою сидів чоловічок і без жодного натяку на приязність пугачем зиркав на новоприбулого.
– Доброго ранку, – привітався Варґас мирним тоном.
– Ранок був би добрим, якби зараз були приймальні години. А згідно з оголошенням, яке висить надворі, ми приймаємо з одинадцятої до першої, з вівторка по п’ятницю. А сьогодні понеділок, восьма година тринадцять хвилин ранку. Ви не вмієте читати?
Варґас, загартований у боях із цим маленьким тираном, що живе не в одному чиновникові, який володіє гербовим папером і офіційною печаткою, прибрав люб’язний вираз зі свого обличчя й сунув своє посвідчення просто під ніс черговому. Чоловічок сковтнув слину.
– Але ж ви то вже напевне вмієте читати.
Черговий мало не захлинувся слиною. Куди й поділося його невдоволення.
– Слухаю вас, пане капітане. Прошу вибачення за непорозуміння. Чим я вам можу допомогти?
– Я хотів би поговорити з кимось, хто тут у вас головний, і бажано, щоб він не був таким кретином, як ти.
Черговий миттю схопив слухавку і став викликати якусь сеньйору Луїсу.
– Мені байдуже, – пробубонів він. – Скажи їй, щоб негайно спустилася сюди.
Чоловічок поклав слухавку, обсмикнувся й, опорядившись, поглянув на Варґаса.
– Пані директорка зараз вийде, щоб вас прийняти, – оголосив він.
Варґас присів на дерев’яну лавку, не спускаючи очей з чергового. За кілька хвилин з’явилася крихітна жіночка з волоссям, зібраним у хвостик, і в окулярах без оправи, за якими ховалися проникливі очі. Жінка здійняла одну брову й без жодних пояснень, на ходу, зробила правильний висновок про те, що тут відбулося.
– Не сердьтеся на Кармону, із нього багато не візьмеш. Мене звати Луїса Алькайне. Чим я можу вам допомогти?
– Моє ім’я Варґас. Я з Головного управління поліції Мадрида. Мені треба звірити номери свідоцтв. Це важливо.
– Тільки не кажіть, що це також терміново, – тут такі слова приносять нещастя. Можна глянути на ваші номери?
Поліціянт простягнув їй список. Донья Луїса кинула на них оком і кивнула.
– Вам прибуття чи вибуття?
– Перепрошую?
– Ці ось – номери свідоцтв про смерть, а ці – про народження.
– Ви впевнені?
– Я завжди впевнена. Не дозволяйте ввести себе в оману моїм зростом.