Луїса мала усміх хитрої кішки.
– У такому разі я хотів би поглянути і на ті, і на інші, якщо це можливо.
– Усе можливо в дивовижному світі іспанської бюрократії. Прошу за мною, пане полковнику, – мовила Луїса, притримавши Варґасові двері за стійкою.
– Я лише капітан.
– Яка прикрість. Із того, як налякався Кармона, я зробила висновок, що у вас мусить бути якесь високе звання, уявляєте? А вам не надають титули за зростом?
– Я вже давно росту донизу. Роки беруть своє.
– Повірте, я вас розумію. Коли я вперше з’явилася тут, то виглядала, як балерина, а тепер – самі бачите.
Варґас ішов за директоркою коридором, якому не було кінця-краю.
– Мені здається, чи ця будівля справді зсередини більша, ніж іззовні? – запитав він.
– Ви не перший, хто це зауважив. Щоночі будинок виростає на якусь дещицю. Подейкують, що він харчується працівниками в неоплачуваній відпустці та практикантами, які засинають над особовими справами. Тож я на вашому місці малася б на бачності.
Коли коридор нарешті завершився, Луїса зупинилася перед масивною, схожою на церковну, брамою, на вершку якої хтось почепив аркуш паперу із написом:
Луїса штовхнула двері й підморгнула Варґасові.
– Ласкаво просимо до магічного світу проштампованих паперів і двопесетових ордерів.
Перед Варґасом постало паморочливе видовище: громаддя книжкових полиць, драбин і картотек простягалося вдалечінь під склепінням стрільчастих арок, наче на картині флорентійської школи живопису, а лампи, підвішені хитромудрою конструкцією вгорі, цідили порошнисте світло, що спадало додолу, немов обтріпана завіса.
– Матір Божа, – пробурмотів Варґас. – Як тут узагалі можна щось знайти?
– Задум полягає в тому, щоб тут справді нічого не можна було знайти, одначе, якщо до ваших послуг спритні й умілі руки помічниці, тут можна роздобути навіть філософський камінь. Дайте мені ваш список.
Луїса привела Варґаса до стіни, заставленої шафами з теками, що здіймалися аж до стелі. Директорка клацнула пальцями, і з’явилося двійко старанних на вигляд працівників.
– Мені потрібні книги з секцій від 1 до 8В з 1939 до 1943 роки і з секцій від 6С до 14 за той самий період.
Працівники подалися шукати драбини, а Луїса тим часом запропонувала Варґасові присісти за один з робочих столів посеред зали.
– Чому тридцять дев’ятий? – запитав поліціянт.
– Усі ці особові справи пронумеровані за старим зразком. Правила нумерації змінилися в 1944 році, коли запровадили загальне посвідчення особи. Вам пощастило, адже багато довоєнних архівів утрачено, але весь період з 1939-го до 1944-й зібрано в окремій секції, яку було впорядковано кілька років тому.
– Ви хочете сказати, що всі ці особові справи належать до періоду відразу після громадянської війни?
Луїса кивнула.
– Ворушите минуле, еге ж? – запитала директорка. – Маю похвалити вас за сміливість, однак навряд чи за розважливість. Мало кому хочеться копирсатися в тих часах.
Поки вони чекали працівників із потрібними теками, Луїса гаяла час, розглядаючи Варґаса з цікавістю лікаря.
– Скільки годин ви вже не спали?
Поліціянт глянув на годинник.
– Трохи більше за добу.
– Я попрошу, щоб вам зробили кави. Це все може затягтися.
Минуло дві з половиною години, і Луїса та її два помічники успішно вибралися з океану паперів і завершили своє довге плавання, внаслідок чого на столі перед Варґасом, який на той час уже ледве тримався, утворився острівець із тек. Поліціянт зважив те завдання, що лежало перед ним, і зітхнув.
– Допоможете мені, сеньйоро Луїсо?
– Так, звісно.
Луїса відпустила своїх помічників і, доки Варґас допивав третю філіжанку кави, сама взялася сортувати реєстраційні книги, розкладаючи їх на два стоси, що повільно росли.
– Ви не хочете мене запитати, навіщо все це? – поцікавився Варґас.
– А мала би?
Він усміхнувся. Незабаром Луїса зітхнула з полегшенням.
– Ну ось. Усе мало би бути тут. Тепер нумо дивитися на ваш список.
Звіряючи з номерами, вона відбирала теку за текою. Варґас зауважив, що директорка хмурить чоло що далі, то більше.
– Щось не так? – запитав він.
– Ви впевнені, що ці номери правильні?
– Інших у мене нема… А в чому річ?
Луїса звела очі від документів і подивилася на нього з дивним виразом.
– Та ні в чому. Просто це все діти.
– Діти?
– Так. Погляньте самі.
Луїса поклала дві реєстраційні книги перед Варґасом і стала порівнювати відповідні цифри.
– Бачити дати?
Варґас спробував розібратися в цій китайській грамоті. Луїса кінчиком олівця спрямувала його до потрібного місця.