– Вони йдуть попарно. Кожному свідоцтву про смерть відповідає свідоцтво про народження. Виписані одного й того самого дня, одним і тим самим службовцем, в одному й тому самому відділі, в один і той самий час.
– Звідки вам це відомо?
– З контрольного коду. Ось, бачите?
– І що це значить?
– Не знаю.
– Хіба це нормально, що один і той самий службовець оформлює обидва свідоцтва одночасно?
– Ні. Тим паче свідоцтва, що мали би вироблятися двома різними відділами.
– Що могло б спричинити до такого?
– Свідоцтва виписано не за процедурою. Раніше вони виготовлялися районними відділеннями. А ці всі вироблено в головному.
– Це незвично?
– Доволі незвично. Але це ще не все: якщо тільки тут немає помилки, виходить, що всі ці свідоцтва було оформлено за один день.
– А це дивно.
– Дивніше, ніж на вербі груші. Але це тільки початок.
Варґас утупився в неї.
– Усі смерті засвідчено у Військовому шпиталі. Чи багато дітей помирає у військових шпиталях?
– А народження?
– У лікарні «Саґрадо Корасон». Також усі без винятку.
– Це може бути випадковістю?
– Якщо ви довірлива людина… І погляньте на вік дітей. Як можете бачити, тут числа також ідуть парами.
Варґас напружив зір, однак утома забирала всю його здатність мислити.
– Кожному свідоцтву про смерть відповідає свідоцтво про народження, – пояснила Луїса.
– Не розумію.
– Кожна дитина, що народилася, має дату народження, якій відповідає дата народження дитини, що померла.
– Я можу позичити у вас усі ці документи?
– Оригінали не можна виносити звідси. Треба запросити копії, це забере щонайменше місяць часу, і то натиснувши на всі важелі.
– А немає швидшого шляху?
– І менш публічного? – докінчила Луїса.
– І менш публічного.
– Посуньтеся трохи.
Луїса взяла аркуш паперу й ручку і протягом півгодини виписувала імена, дати, номери свідоцтв і коди з кожної особової справи. Варґас споглядав, як вона охайним, учительським почерком виводить кожну цифру, і намагався відшукати той ключ, що відімкне йому двері до розуміння всього цього. Лише тоді, коли його погляд, утомлений безліччю слів і чисел, уже зіслизав з аркуша, поліціянт побачив ім’я, яке директорка щойно написала.
– Одну хвилинку, – зупинив він її.
Луїса посунулася. Варґас узявся перебирати особові справи і зрештою знайшов, що шукав.
– Маташ, – пробурмотів він.
Луїса схилилася над документами, які переглядав поліціянт.
– Дві доньки. Загинули одного й того самого дня… Вам це щось говорить? – запитала вона.
Варґасів погляд ковзнув у сам низ свідоцтва.
– А це що таке?
– Підпис чиновника, який засвідчив виданий документ.
Чистий, елегантний почерк того, хто знається на декораціях і бюрократичних нюансах. Варґасові губи мовчки вимовили ім’я, і поліціянт відчув, як у жилах йому похолола кров.
24
Помешкання пахло Алісією. Пахло її парфумами, пахло її присутністю і тими пахощами, які лишав по собі доторк її шкіри до чогось. Фернандіто сидів на канапі вже цілу вічність у товаристві лише цих запахів і тривожного почуття, яке починало з’їдати його живцем. Алісія вийшла з револьвером якусь чверть години тому, але очікування хлопцеві вже видавалося нескінченним. Неспроможний всидіти на місці ні секунди довше, він устав і, прагнучи ковтнути свіжого повітря, відчинив вікно, яке виходило на вулицю Авіньйон. «Якщо пощастить, – подумав Фернандіто, – ці бентежливі запахи заберуться геть із кімнати й полинуть собі шукати іншу жертву». Хлопець почекав, доки морозне повітря прояснить йому думки, а потім повернувся до канапи з твердим рішенням чекати на Варґаса, як його й просила Алісія. Його благородного наміру вистачило хвилин на п’ять. Невдовзі Фернандіто став никати по вітальні, читаючи назви книжок на полицях, водячи пальцями по меблях, коли минав їх, розглядаючи предмети, на які він не звертав уваги під час попередніх візитів, і уявляючи, як Алісія ходить цим самим приміщенням і торкається тих самих речей. «Так не піде, Фернандіто, – подумав він. – Присядь».
Стільці тікали від нього. Коли у вітальні все було сходжено й переходжено, Фернандіто подався в коридор, наприкінці якого виднілися двоє дверей. Одні вели до ванної кімнати. За другими мала би бути спальня. Зненацька на хлопця наринув сором, він знітився, стривожився, змішався і, не дійшовши навіть до ванної, повернувся до вітальні. Там він сів на стілець і став чекати. Хвилини тяглися, наче желе, і єдиною відрадою було цокання годинника на стіні. Час, усвідомив Фернандіто, завжди тече зі швидкістю, протилежною до потреб того, хто його проживає.