– Маноліто, не сором нас, – застеріг його панотець.
Решту дороги вони їхали серед тиші, лише подеколи хтось крадькома кидав на неї погляд і чулося притлумлене хихотіння. «Це видовище статевого дозрівання в усій своїй красі – найкраще щеплення проти ностальгії за молодістю», – подумала Алісія.
Коли трамвай прибув на кінцеву зупинку, вона вирішила зачекати, доки священики виженуть школярів, наче стадо огирів, із вагона. У вікно Алісія бачила, як вони безладною юрбою рушили до зупинки фунікулера, обмінюючись штурханами й масними смішками. Найбільш збуджені оберталися, щоб поглянути на неї і поділитися своїми думками з товаришами. Алісія зачекала, доки священики зібрали їх усіх на зупинці, наче в загін, а тоді вийшла з трамвая. Вона перетнула майданчик, не відриваючи погляду від величного фасаду «Ель-Пінару», що височів на пагорку. За кілька метрів від трамвайної зупинки, коло дверей ресторану «Ла Вента», стояли припарковані дві чорні машини. Алісія добре знала цей заклад: це був улюблений ресторан Леандро в Барселоні і він не раз приводив її сюди, щоб навчити етикету й хороших манер за столом. «Вишукана сеньйорита тримає столове приладдя так, наче пестить його». Алісія сунула руку в сумочку і, намацавши револьвер, зняла його з запобіжника.
На величезну територію маєтку «Ель-Пінар» провадили два входи. Головний, яким заїжджали машини, розміщувався на вулиці Мануеля Арнуса, метрів за сто чи трохи більше від майданчика, далі по дорозі, що оббігала пагорб у напрямку точно на північ до Водної магістралі. Другий вхід – залізна хвіртка, за якою починалися сходи, що вели через сад, – був за кілька кроків від трамвайної зупинки. Алісія пройшла вперед повз хвіртку. Як і очікувалося, та була зачинена. Дівчина пішла далі вздовж муру до головного входу. Там стояв ще один будинок, імовірно колишнє житло сторожі маєтку, за яким, підозрювала Алісія, мали би стежити й зараз. Обійшовши пагорб, вона помітила нагорі щонайменше одну постать, яка оглядала околиці. Можливо, в Ендайї були ще люди, як у будинку, так і зовні. Алісія зупинилася посеред дороги, ставши під таким кутом, щоб її не було видно з головного входу, і взялася оглядати мур. Доволі швидко вона визначила місце, де Фернандіто вчора вночі пробрався на територію маєтку. Повторити його маневр посеред білого дня було годі. Стало зрозумілим, що їй потрібна буде допомога. Повернувшись на майданчик, де трамвай уже рушав назад, Алісія попрямувала до «Ла Венти». Зайшовши до ресторану, що о цій порі був порожній (кухня починала працювати значно пізніше), дівчина попрямувала до барної стійки й сіла на один із табуретів. Із-за заслони визирнув бармен і підійшов із ввічливою усмішкою.
– Келих білого вина, будь ласка.
– Маєте побажання до сорту?
– На ваш розсуд.
Бармен кивнув і вправно наповнив келих, не дивлячись на Алісію.
– Можна скористатися вашим телефоном?
– Звісно, сеньйорито. Он він, позаду, наприкінці барної стійки.
Алісія почекала, доки бармен знову зникне за завісою, сьорбнула вина й підійшла до телефона.
Фернандіто визирав у вікно, сподіваючись помітити Варґасову постать у натовпі перехожих, що плинув угору вулицею Авіньйон, коли телефон за його спиною задзвонив знову. Цього разу хлопець уже не вагався й відразу схопив слухавку.
– Де ви поділися? Ви ще не прийшли?
– Хто не прийшов? – запитала Алісія на другому кінці проводу.
– Пробачте, я гадав, що це капітан Варґас.
– Ти його бачив?
– Він дзвонив і сказав, що прийде сюди.
– Як давно?
– Приблизно чверть години тому. Він сказав, що був у Цивільному реєстрі.
У слухавці запала мовчанка, яку Фернандіто витлумачив як те, що Алісія збентежилася.