Алісія обійшла приміщення, простукуючи стіни кісточками пальців. Порожнин начебто не було. У кутку виднілися металеві дверцята. Алісія натиснула на важіль запору й відчинила двері. За ними виявилася кімнатка площею приблизно шість квадратних метрів, імовірно, стара комора, стіни якої були заставлені вкритими пилом стелажами. Тут металічний стукіт лунав ще чіткіше. Алісія ступила кілька кроків і відчула вібрування під ногами. Аж тут вона помітила: дальню стіну комори перетинала вертикальна лінія, схожа на тріщину. Дівчина підійшла і натиснула на стіну. Та подалася. Ізсередини війнуло тяжким тваринним смородом гниття й екскрементів. Алісія відчула нудоту й затулила ніс і рот долонею.
Перед нею чорніла діра кам’яного тунелю, що спускався вниз під кутом сорок п’ять градусів. Доріжка нерівних сходинок губилася в мороці. Ураз гупання затихло. Алісія ступила на першу сходинку й прислухалася. Дівчині здалося, що вона почула шерхіт чийогось дихання. Наставивши револьвер перед собою, вона спустилася на ще одну сходинку.
Збоку, на залізному гачку, вбитому в стіну, висів подовгастий предмет. Ліхтар. Алісія зняла його й, покрутивши ручку, ввімкнула. Промінь білого світла пронизав густу й вологу темряву, що здіймалася з льоху.
– Ендайє? Це ти? Не лишай мене тут…
Голос ішов із глибини тунелю. Надламаний, він був зовсім не схожий на людський. Алісія помалу рушила сходами вниз і спускалася, аж доки не побачила ґрати. Вона спрямувала промінь світла всередину клітки, і коли зрозуміла, що бачить перед собою, кров похолола їй у жилах.
Істота здавалася якимось покаліченим звіром, у лахмітті й нечистотах. Під ковтюхами брудного волосся й завошивленою бородою ховалося жовтаве, пооране роздряпинами обличчя. Чоловік підповз до залізного пруття і в благальному жесті простягнув до неї руку. Алісія опустила зброю і вражено глянула на в’язня. Той просунув поміж ґрат другу руку, і дівчина побачила, що йому бракує кисті. Її було брутально ампутовано на рівні зап’ястка, а куксу припечено смолою. Шкіра передпліччя була фіолетовою. Алісія, силкуючись утамувати нудоту, наблизилася до ґрат.
– Вальс? – недовірливо запитала вона. – Ви Маурісіо Вальс?
В’язень розтулив рот, немовби прагнув вимовити якесь слово, але з губ його зірвався лише моторошний стогін. Алісія оглянула ґрати. Колодка з кутого заліза замикала ланцюг, обвинутий кілька разів довкола прутів. Стінами підземелля пішло відлуння чиїхось кроків нагорі, і дівчина зрозуміла, що часу в неї мало. За ґратами Вальс дивився на неї очима, змученими від розпачу. Алісія знала, що їй не витягнути міністра звідси. Навіть якщо замок вдасться рознести пострілом, Ендайя, за її підрахунками, мав залишити в будинку щонайменше двох чи трьох своїх людей. Доведеться лишити Вальса у цій клітці, а самій піти по Варґаса. В’язень наче прочитав її думки. Він простягнув руку, намагаючись ухопити дівчину, але сил йому майже не зосталося.
– Не лишай мене тут, – мовив він напівблагальним-напівнаказовим тоном.
– Я повернуся з допомогою, – пробурмотіла Алісія.
– Ні! – скрикнув Вальс.
Вона схопила його за руку, тамуючи огиду від доторку до цього мішка з кістками, якого хтось прирік гнити живцем у цій дірі.
– Ніхто не повинен дізнатися, що я була тут.
– Якщо ти спробуєш піти, паршива сучко, я закричу і тебе вкинуть сюди, до мене, – пригрозив Вальс.
Алісія подивилася йому в очі, і на мить їй здалося, що вона побачила справжнього Вальса, чи то пак ту дещицю, яка лишилася від нього в цьому живому трупі.
– Якщо ти це зробиш, більше ніколи не побачиш своєї доньки.
Вальс миттю перемінився на лиці, куди й поділася вся його лють і нестяма.
– Я пообіцяла Мерседес, що знайду тебе, – сказала Алісія.
– Вона жива?
Алісія кивнула.
Вальс прихилився чолом до ґрат і заплакав.
– Не дай їм знайти мою доньку і завдати їй шкоди, – попросив він.
– Кому? Хто хоче зашкодити Мерседес?
– Благаю тебе…
Алісія знову почула кроки, що лунали над цією підземною порожниною, і підвелася. Вальс востаннє скинув на неї поглядом, сповненим покірливості й надії.
– Біжи, – проскавулів він.
27
Фернандіто прикипів очима до дверей, що поволі зачинялися від поштовху вітру. Пітьма довкола зробилася щільнішою. Силуети двох манекенів і шафок-вітрин зникли в темряві. Коли між дверима й одвірком лишилася тільки вузесенька щілина кволого світла, Фернандіто глибоко вдихнув і сказав собі, що прийшов до лігвища вбивці не просто так. Алісія розраховує на нього. Він міцно стиснув руків’я револьвера й обернувся до темного коридору, що заглиблювався в нутрощі майстерні.