– Я не міг дати йому просто щезнути, – відповів хлопець.
– Ти впевнений, що він мертвий?
– Не знаю. Я вистрілив два чи три рази з револьвера капітана Варґаса. Той чоловік був за два метри від мене, не далі. Але все відбувалося в темряві…
Алісія поклала долоню на руку Фернандіто й кволо йому всміхнулася.
– Зі мною все гаразд, – збрехав він.
– Револьвер ще досі в тебе?
Фернандіто похитав головою.
– Я загубив його, коли втікав. Що ми робитимемо тепер?
Алісія мовчала якусь хвилю, утупившись відсутнім поглядом у вікно. Вона відчувала, як у стегні в ритмі її серцебиття пульсує біль.
– Хіба вам не треба вжити тих ваших пігулок? – запитав Фернандіто.
– Згодом.
– Згодом після чого?
Алісія подивилася йому просто в очі.
– Мені треба, щоб ти зробив дещо для мене.
Фернандіто кивнув.
– Що завгодно.
Дівчина понишпорила в своїх кишенях і простягнула йому ключ.
– Це ключ від моєї квартири. Тримай його.
– Я не розумію.
– Я хочу, щоб ти піднявся до мене. Перш ніж заходити, переконайся, що нікого немає всередині. Якщо двері відчинені або якщо тобі здасться, що замок зламано, біжи звідти мерщій і не зупиняйся, доки не будеш у себе вдома.
– А ви не підете зі мною?
– Коли зайдеш до вітальні, зазирни під канапу. Там знайдеш коробку з документами та іншими паперами. У цій коробці лежить конверт із зошитом усередині. На конверті написано «Ізабелла». Тобі зрозуміло?
Фернандіто кивнув.
– Ізабелла.
– Я хочу, щоб ти забрав цю коробку з собою і сховав. Сховав там, де ніхто її не знайде. Ти зробиш це для для мене?
– Так. Не турбуйтеся. Але…
– Жодних але. Якщо зі мною щось станеться…
– Не кажіть так.
– Якщо зі мною щось станеться, – наполягла Алісія, – у жодному разі не йди з нею до поліції. Якщо я не прийду забрати ці документи, перечекай кілька днів, а потім занеси їх до книгарні «Семпере й сини», що на вулиці Святої Анни. Знаєш, де це?
– Так, я знаю…
– Перш ніж зайти до книгарні, переконайся, що ніхто за нею не стежить. Якщо в тебе виникне бодай найменша підозра, проходь далі й чекай на наступну нагоду. Коли будеш там, запитай Ферміна Ромеро де Торреса. Повтори ім’я.
– Фермін Ромеро де Торрес.
– Довіряти можна тільки йому одному, більше нікому.
– Ви мене лякаєте, сеньйорито Алісіє.
– Якщо зі мною щось станеться, передай документи йому. Скажеш, що прийшов від мене. Розповіси, що трапилося. Поясниш, що серед цих документів є записник Ізабелли Жисперт, матері Даніеля.
– Хто такий Даніель?
– Скажеш Фермінові, щоб він прочитав цей записник і вирішив, показувати його Даніелеві чи ні.
Фернандіто кивнув. Алісія сумовито всміхнулася. Вона взяла його долоню й міцно стиснула її. Хлопець підніс її руку до губ і поцілував.
– Мені дуже шкода, що я втягнула тебе в це, Фернандіто. І поклала на тебе всю цю відповідальність… Я не мала права.
– Я радий, що ви це зробили. Я вас не підведу.
– Я знаю… Ще одне, останнє. Якщо я не повернуся.
– Повернетеся.
– Якщо я не повернуся, не розпитуй про мене ні в лікарнях, ні в поліції – ніде. Забудь мене. Живи так, наче ніколи й не знав.
– Я ніколи вас не забуду, сеньйорито Алісіє. Такий уже я дурень…
Вона підвелася. Видно було, що біль не відпускає її, проте дівчина всміхнулася Фернандіто, немов ішлося про якусь дрібну незручність.
– Ви йдете по того чоловіка, адже ж так?
Алісія не відповіла.
– Хто він? – запитав Фернандіто.
Дівчина викликала в уяві образ Варґасового вбивці, такого, як його описав Фернандіто.
– Він називає себе Ровірою, – відказала вона. – Але хто він насправді, я не знаю.
– Хай ким би він не був, він дуже небезпечний, якщо досі живий.
Фернандіто підвівся, маючи намір іти з Алісією, однак вона, похитавши головою, зупинила його.
– Якщо справді хочеш мені допомогти, йди до мене додому й зроби те, про що я тебе попросила.
– Але ж…
– Не сперечайся зі мною. Пообіцяй, що зробиш усе точнісінько так, як я тобі сказала.
Фернандіто зітхнув.
– Обіцяю.
Алісія поглянула на нього з однією із тих своїх руйнівних усмішок, які так часто затьмарювали хлопцеві ту дещицю здорового глузду, якою його наділив Господь, і рушила, кульгаючи, до виходу. Фернандіто дивився, як вона віддаляється під дощем, тендітніша і вразливіша, ніж будь-коли. Хлопець почекав, доки вона не зникла з очей, лишив на столі кілька монет, перетнув вулицю і зайшов до будинку Алісії. У під’їзді він зіштовхнувся зі своєю тіткою Хесусою, консьєржкою, яка, озброївшись шваброю з намотаною на кінець ганчіркою, намагалася стримати воду, що затікала всередину. Побачивши хлопця з ключем у руці, Хесуса несхвально насупила чоло. Фернандіто зрозумів, що охоча до пліток і пересудів тітка, яка мала око зірке, наче в яструба, до всього, що її не стосувалося, бачила всю сцену в «Ґран Кафе», зокрема й цілування руки.